Вторжение
06.07.2023
Отзывы на рассказы и повести "военного времени" - написанные и опубликованные после 24 февраля 2022, когда россия начала полномасштабное военное вторжение в Украину.
Ангел по имени Чуйка / Янгол на ім'я Чуйка
Сергій Радзимінський:
Тільки що прослухав аудіоверсію оповідання. Покривлю душею, коли скажу, що в очах не стояли сльози... Досі під враженням... Останній раз такі враження від воєнної прози були від Василя Бикова та Віктора Астафьева... Я не літературний критик, але “Чуйку” я б поставив в один ряд з Биковим і Астафьевим... Дуже дякую авторам за високоякісну і хвилюючу прозу. Рекомендую однозначно.
Manowar76:
Отличная военная проза, горькая и пронзительная.
Прекрасная притча об ужасе выбора и невозможности не сделать этот выбор.
Наотмашь.
Оценка: 10 (ПРОНЗИТЕЛЬНО)
Спасибо, Авторы, я скучал!
assaforever:
Прочитала маленьке оповідання “Янгол на ім’я Чуйка” з цієї збірки, і мало не померла від сліз. Те, що відбувається в український літературі зараз, це неймовірно. Хочеться просто сидіти та вивчати це цілими днями. Скільки болю, скільки світла. Міць.
Євгеній Лешан:
Прочитав оповідання "Мале Коло" харківських фантастів Henry Lion Oldie. Невеличке оповідання. Написано про нашу війну. Точніше, про людей у війні. Написано в ритмі ракетних прильотів, гуркотіння моторів і волонтерської лихоманки. В тому самому ритмі, в якому бʼються серця українців, охоплених єдиним прагненням - встигнути, допомогти, врятувати, вистояти. Цей ритм захоплює і не відпускає до останнього рядку. Так пишуть ті, хто сам, власним серцем навчився відбивати цей ритм - за великим рахунком, тут майже немає фантастики - Олді описують наше рване, як сердечний ритм на приборах реанімації, сьогодення. Описують так, що після останнього рядку треба відновлювати дихання.
(Власне, я тут подумав - за таким критерієм, Регіна ван Фрассен і Енкарна де Кастельбро не менш реальні. То чи не надто легковажно ми ставилися до творчості Олді?)
Оповідання доступне на авторському сайті Олді. Гроші підуть на підтримку українців, постраждалих від російської збройної агресії.
Дмитрий Урюпин:
Наступивший (но ещё ничего не отдавивший) год начался с новой вещи Олди «Малый Круг», купленной ещё в начале зимы – да всё руки не доходили.
В последний раз я плакал над книгой лет эдак 20 назад; это были рассказы незнакомого мне ещё тогда лично Лёни Каганова – эти же рассказы потом ставил, к иным из которых мы вместе делали сценарии, а к одному («Хомка») уболтал Лёню прочесть авторский текст. Так вот, теперь роняю сопли над «Малым Кругом», хотя никогда книги Громова-Ладыженского меня особо не впечатляли (впрочем, всегда отдавал должное их языку, да и мастер-классы их обожал, пока ещё ездил порой по конвентам).
«Малый Круг» вещь небольшая, но пронзительная и как есть актуальная. Настоятельно рекомендую приобрести её на авторском сайте.
Авторство неизвестно:
Потрясающий украинский фантаст опубликовал рассказ про сегодняшний день, про нашу реальность, про Украину. Рассказ сильный и пронзительный. Это, наверное, самое сильное, что я прочел в последнее время. Самое тяжелое — это понимать, что твое время ушло, что помочь молодым своим нечем. Только жизнью — больше ничего нет… Держитесь там, очень вас прошу. Вы нам всем очень нужны…
Volodymyr Kompaniets:
Вчора з дружиною дочитали!
Дякуємо, шановні автори! "Коло" — то взагалі, за душу взяло. Бо ще пам'ятаю, як це волонтерити "24 на 7". І ще, містики в оповіданні, вважайте й немає. Бо скільки раз та інтуїція нас витягала в перші дні, не пригадати навіть!
Gray11:
Практично автобіографічне оповідання з невеликим вкрапленням містики. Хаос перших днів.
* * *
Написано про нашу войну. Про людей в войне. Написано в ритме прилета ракет, гула моторов, волонтерской лихорадки. В том ритме, в каком бьются сердца украинцев, охваченных единым стремлением: успеть, помочь, спасти, выстоять. Этот ритм захватывает, не отпускает до последней строчки. Так пишут те, кто собственным сердцем научился отстукивать этот ритм — по большому счету, тут почти нет фантастики. Олди описывают нашу современность. Описывают так, что после финальной строки надо восстанавливать дыхание.
Идущие за мной / Ті, що йдуть за мною
Авторство неизвестно:
Что может один человек? Не так уж и много. Но с помощью чувства долга, силы воли и веры — гораздо больше. А если он не совсем один, если найдутся те, кто идет за тобой? Нередко и мне, как жене капитана из этой небольшой повести, хочется орать — хочу бетонную стену, хочу ров с крокодилами… Фантазия оптимистичней реальности. Но и в нашем мире зло не победит.
* * *
Читаю маленькими кусочками: потому что слезы начинают катиться, букв не видно. Жду, когда станет видно, и снова читаю, потому что невозможно оторваться.
* * *
Прочитала, плачу. Неимоверные вы, Олди, неимоверные!!! Спасибо. Я редко плачу — отец воспитывал, а сейчас...
egorro.san:
«И крича подпирали плечами
Это небо с обеих сторон.»
Короткая повесть, написанная летом 2022 на основе длящегося и сейчас. Формально некий спин-офф идеи с Саркофагом, в котором застряла Регина. Фактически, как часто бывает у Олди, история о выборе и его силе. Сюжет простой, но финал, тем не менее, удивил. Мастера, что взять.
Gray11:
Оповідання пропонує потужну й символічну метафору війни, де протистояння агресії набуває форми буквально нездоланної стіни - "Рубікону". Цей бар'єр утримується не лише технологією, а й жертвою, яка потребує постійного оновлення, що робить історію водночас героїчною і трагічною.
Образ солдата, зануреного в нескінченну битву з чудовиськами, - яскравий символ військового опору, де війна не закінчується навіть після фізичної зупинки противника. Його існування в матриці порушує складні питання про ціну свободи і про те, хто саме платить за мир.
Оповідання вдало поєднує елементи наукової фантастики з глибоким філософським підтекстом, змушуючи замислитися над тим, наскільки боротьба з агресором стає частиною самої ідентичності народу. Питання жертви в ім'я загального блага звучить особливо гостро, адже молодь, яка віддає роки життя солдату, змушена нести тягар чужої боротьби. Кінцівка залишається відкритою для інтерпретацій: чи справді цей цикл є необхідним, чи людство приречене нескінченно платити за свою безпеку? Розповідь залишає з відчуттям тривоги та роздумами про справедливість таких жертв.
Саша Смоляк:
Послушала в исполнении автора.
Холодела в процессе.
Военная проза – это новый жанр, который освоили вашихваленые ©
И как в рассказе, это что-то, что им очень не хотелось делать, но пришлось. Они сделали это прекрасно, но как было бы хорошо, если бы им никогда даже не пришло это в голову… Жуткий совершенно рассказ. Каждый воюет как может, Олди воюют словом.
Из мелочей – услышала, как по-украински зовутся наши израильские «мицнефет» - бесформенные мешки на каску.
– Знаменский, что ты здесь забыл, Знаменский? – спрашивают авторы русского солдата.
Спасибо. Я не знаю, как я каждый раз не реву, слушая. Спасибо. Как рядом посидела. Берегите себя, пожалуйста.
Reynar9:
Очень сильный рассказ. Тяжелый и горький. Но такова реальность. Даже не верится, что это не паралельная реальность а явь.
21-й век , центр Европы и вдруг кровавая война. Только потому, что кто-то решил, что он вправе решать как жить его соседям, и жить ли им вообще. Но самое страшное это восторженая поддержка и одобрение общества, оправдание зверств и кровавых ежедневных преступлений. Что не так с миром, где мы свернули не туда?
Денис Елистратов:
Как гибнут империи, или Стивен против Кинга.
Фабула: в одном царстве-государстве родители под предводительством сумасшедшего деда убивают своих детей.
«Дети кукурузы» наоборот в новом рассказе Генри Лайона Олди приобретают пугающий оттенок реализма. Я прожил 37 лет и во вселенную «Чужих» верил больше, чем в войну русских с украинцами. 37 лет назад случилась первая экранизация «Детей кукурузы» Стивена Кинга, 24 февраля 2022 года фантастика стала былью - мир перевернулся.
Между американской кукурузой и подсолнечником есть общая деталь - урожайность 1 к 100. В уголках планеты, где за урожайность не приходилось бороться «искусством ухода за полем», сиречь культурой - цена человеческой жизни минимальна.
Истоки ужаса Кинга проистекают во многом из вытесненного в бессознательное страха потомков белых колонизаторов за то, что они сотворили с коренными американцами на/в мезо и североамериканском континенте. Кратко, мораль «короля ужаса» - строить благополучие на смерти и страдании Другого аморально, расплата придёт.
Истоки ужаса Олди в том, что тандем авторов и вся Украина проживает «в натуре». Никаких метафор, просто ужас. Автор даёт ему имя, уходя от аффекта, перетаскивает из психоза в невроз, а с неврозом таки уже можно работать - добрым словом и автоматом.
Первые два военных рассказа любимых авторов - «Ангел по имени Чуйка» и «Малый круг» - носили скорее реактивный, органический характер, «Пополнение» гораздо ближе к рефлексии, работе с собственной историей и болью, а значит, «наполнится Иордан».
LittleFox:
Как и остальные рассказы этого цикла — удивительное объединение вымысла и реальности. Бьет по нервам.
Gray11:
Це оповідання з перших рядків чіпляє атмосферою тривоги та неминучості. Здається, ось вона - реальність війни, брудна і нещадна, але поступово в оповіданні починають проявлятися речі, яким немає логічного пояснення.
Відчуття, що щось не так, наростає з кожною сторінкою. Туман, поле соняшників, старий, який знає більше, ніж повинен... Автор майстерно грає з читацькою уявою, створюючи напругу, яка не відпускає до самого кінця.
І коли, здається, історія вже добігає кінця, раптом приходить усвідомлення: все не так просто. Розповідь не відпускає і після прочитання, залишаючи в голові нав'язливе запитання - а чи справді можна піти?
Саша Смоляк:
Подняла ребенка сегодня фразой «Все будет хорошо. Не сразу, но обязательно будет».
Опять документальный рассказ, с маленьким элементом фант.допущения, но документальный. И хорошо, что Олди документируют, как выглядит их жизнь сейчас, потом по этим свидетельствам будут учить хроники войны. И плохо, что им приходится, и сердце болит за каждое живое существо, описанное в рассказе, потому что знаешь, что они настоящие. Но все будет хорошо. Оно обязано быть хорошо. Не сразу. Но когда-нибудь.
Алексей Боровских:
Прочитал «Кассандры». Странно, конечно, писать отзывы. Но все же.
Мы все хотим знать будущее. Только не всегда знаем, как мы хотим его знать. А ведь от этого многое зависит. Точнее, почти все.
Увидеть будущее очень просто. Когда изволите? Через три года? Добавьте мысленно всем, кто Вас окружает, плюс три года. Через десять лет? Добавьте десять. Через тридцать? Не хотите? А почему? Не хотите прибавить себе тридцать лет?
То-то и оно, что боитесь. И это — ответ на вопрос, КАК Вы хотите знать свое будущее. Вы хотите его знать, чтобы бояться. Что умрете. Что заболеете. Что Вас выгонят с работы. Да мало ли чего можно бояться в будущем?
Только вот дело в том, что как Вы хотите видеть свое будущее — так Вы его и увидите. Да и сейчас видите, просто не осознаете этого. И все так его видят.
А ведь кошмар настоящего — он ведь оттуда. Из того будущего, которое все боятся. И потому готовы в настоящем на все.
«Кассандры» — про это. Про то, КАК мы хотим видеть будущее. А заодно — и про то настоящее, которое этим видимым будущим определяется. Как бы это не противоречило законам физики.
Денис Елистратов:
Роуд-муви/Исход-блюз. Четвёртый рассказ военного времени.
Осколки прошлой жизни, зарисовки реалий, автором мастерски собраны из хаоса войны не в порядок, в калейдоскоп. Лучи света преломляются здесь не в нефах и сводах готического собора, в осколках собранных любящей рукой в детскую забаву – простейшую обскуру-пещеру. В храме должно нравиться ребёнку, жизнь – не исключение, в ход здесь пойдёт всё. По ходу повествования от лица двух безымянных потерянных ангелов-попутчиков, мат (однокоренное «мать») младенца сменяется плачем, плач – улыбкой, под сенью храма названного именем бабки самого Христа.
Итог. Жизнь торжествует для Любящих (послание апостола Павла к коринфянам - "о любви").
Lesya25:
"Кассандра" в образе пожилого мужчины... Какая тяжелая его жизнь, когда любое прикосновение к человеку может раскрыть прошлое, увидеть будущее, смерть. Предсказать и получить ненависть в ответ. Такой как он обречен на одиночество. И никогда бы не оказался в описанных ситуациях, вблизи огромного скопления людей, если бы не... Конец непредсказуемый и печальный. Авторы великолепны!
Gray11:
Це оповідання одразу занурює в атмосферу тривоги і напруги, але при цьому читається важко. Історія тримає в напрузі, змушуючи переживати за героя, який бачить майбутнє, але нічого не може змінити. Однак його дар і сам механізм передбачень залишаються до кінця не поясненими, що може викликати питання у читача.
Дуже вразила сцена в поїзді та момент на вокзалі, коли зустрічаються ті, хто схожий на нього. Однак потенціал цієї ідеї здається не до кінця розкритим: їхня взаємодія намічена, але не отримує достатнього розвитку. Містика і сувора реальність війни тут переплітаються так, що часом складно зрозуміти, де закінчується одне і починається інше, але в окремих місцях хотілося б більше глибини.
Історія залишає після себе дивне відчуття тривоги і недомовленості. Вона справляє сильне враження, але водночас створюється відчуття, що автор міг би поглибити опрацювання світу і пояснити деякі моменти докладніше.
Саша Смоляк:
Олди.
Новый рассказ "Я буду ждать".
Очень короткий. Очень сжатый. Очень болезненный.
Одна фраза, "Неосознанное, кристально чистое угасание младенца двух дней от роду", выбила из себя, и оставшийся рассказ читала сквозь слезы.
На что это похоже? На кульминацию лучших последних повестей, когда фразы короткие, ритм рваный, и читаешь на одном дыхании. Рассказ-кульминация. Как бы хотелось, чтоб он стал пророческим, потому что сколько можно жить в кульминации...
Elen Lukashova:
Як не дивно, але я не тільки коректор/редактор, але ще й просто читач І в мене, звісно, є свої улюблені автори, серед яких і Олді.
Нещодавно знайшла новий цикл оповідань авторів "Дні війни". І це щось неймовірне.
Перше прочитане мною із циклу - "Я чекатиму" - залишило таке сильне враження, що захотілося поділитися...
Це історія про якусь темну сутність, божество, якому тисячоліттями приносили жертви, але не завжди їх було достатньо, щоб можна було прорвати завісу між світами, прийти в наш і затриматися в ньому. Він довго чекав, наче уві сні, і, нарешті, дочекався, бо «розпластали на вівтарі тіло колоса».
Заклик спрацював, і божество, що прокинулося, вирушило на пошук «талановитого адепта», який зробив йому такий подарунок.
Оповідання — не просто цікава вигадка, це реальність, загорнута в темне фентезі. Читаючи про жертвопринесення, кров тощо, чудово знаєш, про що автори пишуть, попри всі метафори та алегорії.
Lesya25:
История о некой темной сущности, божестве, которому тысячелетия приносили жертвы, но не всегда их было достаточно, чтобы можно было прорвать завесу, прийти в наш мир и, главное, задержаться в нем. Он долго ждал, и, наконец, «распластали на алтаре тело колосса». Призыв сработал, и это божество отправилось на поиск «талантливого адепта», сделавшего ему такой подарок. Ну что ж, награда всегда найдет своего героя.
Дарк фэнтези на реальных событиях.
Manowar:
Смелый, неожиданный, но актуальный заход на территорию демонического ужаса.
Восхитительная описательность эмоций и чувств сверхъестественного существа.
Объяснение, экзотическое, но логичное, получают причины некоторых текущих событий.
10 (ШИКАРНО)
Gray11
Оповідання похмуре й атмосферне, створює відчуття неминучості. Воно одразу занурює у свідомість істоти, яка століттями чекає на поклик. Їй неважливо, хто її викликає і навіщо - вона приходить, коли ритуал завершено.
Особливо цікаво, що його викликали не спеціально, а випадково, просто руйнуючи і вбиваючи. Але істота не розбирається в причинах, їй важливий тільки ритм і кров. У цьому є моторошна логіка: руйнування саме по собі може пробудити щось, чого ніхто не очікував. Фінал сильний, але без звичного "повороту": викликаний демон просто не встигає зайняти тіло, бо посудина виявляється занадто слабкою. Усе закінчується так само раптово, як почалося, залишаючи читача з думкою, що істота не зникла - вона просто чекатиме наступного разу.
Лорина Филоненко:
Недарма я неймовірно чекаю ваших нових оповідань. Кожного разу насолоджуюся словом, стилем, сюжетом. Дякую за "Кутного"!
Reynar9:
Каждый рассказ Олди военного времени пронизан болью, тревогой, грустью, но не отчаянием. Сами прошли через пекло ковровых бомбардировок, постоянных обстрелов, эвакуации. Вещи, которые они пишут сейчас, — не просто фантастика — это хроника эпохи, чтобы не забыть, помнить и ненавидеть. Простить не выйдет... Мы выстоим, отстроим, возродим. Мы сильнее чем сами о себе думали.
Lesya25:
Замечательный рассказ. Кутный — домовой, который пытается понять, как относиться к занявшими его дом людям после того, как его хозяевам пришлось все бросить и срочно уехать. Он не совсем разумен, в его голове в отношении людей есть только два понятия — "хозяева" и "гости". И как, наблюдая за происходящим, он начинает осознавать новый термин — "враги". И что с такими надо делать.
Очень жестоко, но зато справедливо.
Искреннее злорадство вызвал эпизод со смертью того, кто издевался над собакой. А возвращение родных хозяев домовенка тронуло до слез.
Авторам спасибо!
Gray11:
Розповідь вийшла атмосферною, але трохи сумбурною. Історія тримає в напрузі, але наприкінці залишається відчуття недомовленості. Здавалося, що все йде до чогось більшого, але помста Кутного залишається незрозумілою, а фінал здається обірваним.
Спочатку розповідь затягує: домовик, покинутий господарями, нові люди, які йому не подобаються. Є цікаві моменти зі змінами Кутного, але не до кінця зрозуміло, що він у підсумку робить і чого домагається.
У підсумку залишається відчуття, що потенціал історії не розкрито повністю. Початок інтригує, атмосфера напружена, але хочеться якогось логічного завершення.
Лорина Филоненко:
Як завжди, в мене немає слів. Здавалося, що можна ще написати про евакуацію - після попереднього оповідання? А виявилося - можна! Ще і як!
Reynar9:
Автобиографический рассказ. Близкий очень многим. У нас нет ни одной семьи, которой бы не коснулась война. Каждый пытается по своему уйти от этой кошмарной реальности. Психика отказывается принять что в наше время возможен этот кошмар, что есть человеческие особи которые решают кому жить, а кому ракету в дом, как жить и с кем жить, а кого в расход. История в который раз повторяется как трагедия. Ми обязаны разорвать этот круг. Не для себя — для детей.
Gray11:
Розповідь створює атмосферу тривоги і безвиході, але в підсумку показує, що навіть у найтемнішій ситуації у людини залишається вибір. Головний герой, рятуючись від війни, стикається із загадковою пропозицією - почати життя заново, повернувшись у дитинство, але без спогадів. На перший погляд це може здатися порятунком, але насправді це пастка: якщо ти не пам'ятаєш свого минулого, значить, ти знову повториш ті самі помилки, знову опинишся на порозі війни і знову отримаєш ту саму пропозицію.
Але герой не погоджується. Він розуміє, що втрачає не тільки погані моменти, а й усе, що робило його собою. Саме це робить фінал важливим: у світі, де в нього, здавалося б, немає вибору, він відмовляється від нав'язаного йому шляху. Він залишається самим собою, з усіма своїми спогадами, втратами і надіями.
Розповідь цікава тим, що не дає готової відповіді, але змушує замислитися: чи можна справді втекти від своєї долі, якщо ти сам перестанеш бути собою? І що важливіше - забути чи пам'ятати, навіть якщо спогади важкі? Це історія про вибір, який людина робить навіть тоді, коли здається, що вибору немає.
Lesya25:
Начебто й оповідань у циклі небагато, але читаю з великими перервами, бо важко. Емоційно. І це ж Олді, вони геніальні й непередбачувані, ніколи не знаєш, що чекає у фіналі кожної невеликої історії: смуток, біль, сльози, надія, зловтіха, усмішка.
Це оповідання (з уже прочитаних) виявилося найбільш життєствердним.
Герой упродовж життя кілька разів натикається на незвичні двері, які відкривають йому вид на... щось, йому незрозуміле, переносячи з сонячного травня, який буяє ароматами бузку, в холодний, гучний і страшний лютий.
Хлопчисько, ще часів піонерів, студент, молодий сім'янин, дорослий чоловік... Щоразу картинка за цими дверима ледь змінюється, і герой розуміє, що треба було запитувати себе не «де це?», а «коли це?».
І настає момент, коли часові точки сходяться, і герой робить крок уперед, туди, за ці двері.
Фінал зворушив. Я не «сподіваюся», я точно знаю, що так і буде!
Авторам вкотре моя повага і захоплення!
knari:
Я прочитал эту книгу Генри Лайона Олди ровно год назад, спустя пару месяцев после их дневников о войне под названием “Вторжение“. Эта книга — сборник фантастических рассказов, но все они связаны единой темой — войной в Украине.
И их невозможно сейчас отделить от реальных событий, даже пытаясь себя уговорить, что это — фантастика. Потому что эта “фантазия” уж слишком близка к правде, а весь вымысел — лишь антураж для того, что творится в головах как авторов, так и многих людей сейчас.
Обычно я стараюсь писать очень вдумчивые и довольно объёмные рецензии на книги, но с этой книгой я не мог собраться написать нечто подобное целый год. Потому что всегда казалось, что какие бы умные мысли я ни пытался тут высказать, какие бы аллюзии и скрытые смыслы ни находил, все они будут разбиваться о стену реальности, которая и фантастичнее, и страшнее.
Ведь даже в рассказы авторы вставляют часть автобиографичных данных, в “Малом круге” есть небольшие отрывки из их собственного дневника.
А в рассказе “Идущие за мной” и вовсе нам говорят о некоей волшебной стене, закрывшей весь мир от ужасного Мордора. Раньше бы читал как прикольную фантастику. А сейчас понимаешь, что эта фантастика — мечта многих и многих. Они реально хотят непроницаемую стену от Мордора. На много и много лет.
Думал вовсе ничего не писать о книге, но всё же решил ограничиться короткой заметкой. Не все рассказы мне показались интересными как фантастика, а я пытался оценивать книгу всё же как художественное произведение, поэтому средняя оценка пониже. Но она ниже по сравнению с иными фантастическими сборниками как самих Олди, так и иных авторов.
Но как своеобразное отображение эпохи и этой войны книга достойна более высоких оценок. И обязательна к прочтению. Чтобы хотя бы посмотреть, как это всё воспринимается и какие литературные формы принимает у тех, кто уже четвёртый год живёт на войне. Где гибнут люди, не собиравшиеся воевать, а каждый месяц мы узнаём о гибели детей, которые вообще о войне должны были знать только из книг по истории.
P.S. Извините, что не могу сейчас писать обычную рецензию.
Gray11:
Розповідь починається спокійно, майже буденно, але поступово в неї просочується тривога. Герой, який спочатку живе звичайним життям, раптово стикається з явищем, яке неможливо пояснити: знайомий під'їзд стає межею між сьогоденням і страшним майбутнім. Спочатку це схоже на випадковість, але з кожним разом він бачить дедалі більше деталей, і в якийсь момент стає зрозуміло, що це не просто видіння - це попередження. Він бачить зруйновані вулиці, палаючі літаки і людину, яку доля веде до загибелі. Але що важливіше - він бачить момент, який ще не настав, і, здається, у нього є шанс вплинути на нього.
Особливо вдався фінал. Після всього пережитого герой приймає рішення втрутитися, і це змінює все. На відміну від багатьох подібних історій, тут немає відчуття повної безвиході. Навпаки, остання сцена дає надію: нехай зараз світ навколо в руїнах, але попереду є інше майбутнє - те, в якому він і його сім'я зможуть жити в мирі. Це робить фінал особливо сильним і залишає відчуття, що навіть у найтемніших часах можна знайти шлях до світла.
Денис Елистратов:
Пронзительный рассказ-аудиопостановка военного времени на фольклорном материале. Рассказывает Олег Ладыженский.
Эта история могла бы быть фантастикой если бы не.. "холодно! Почему так холодно?!" И горько.
Где-то далеко, в детстве, остались домовёнок Кузя с Нафаней и Анчутка. Нечистая сила на русском в сейчас это Кутный, русалочка Аня с мамой и голос свыше. Ангельский? "Пентакль" из украинских авторов Марины и Сергея Дяченко, Андрея Валентинова, Дмитрия Громова и Олега Ладыженского не смог остановить Войны - обветшал, прохудился, рассыпался.
Черти и демоны нынче вольно гуляют на просторах матушки Руси. Похоже, ими взломаны аккаунты Лукьяненко, Дивова, Лазарчука - трещины-порталы, откуда в головы юных россиян льётся гной.
Война снова уродует землю, калечит и убивает людей. Вымыты берега и могильники, из них скалятся эсэсовцы, казаки вперемежку со степняками и Бог знает кто ещё. На месте старых окопов - новые, в них тела, тела - непогребённые. Неоплаканные. Забытые. Проклятые.
Прочитайте, лучше послушайте рассказ в авторском исполнении. Он вызывает слёзы, много слёз. Пусть эти слёзы сольются в небольшой ручей, а лучше реку, помогут заблудшим и потерянным душам найти покой.
Dan Tyalin:
Перечитав три (ні, поки пишу текст вже чотири) рази. Та що ж ви, автори, робите?! Ну навіщо ви ТАК пишете?!?! Сльози в очах. Моя близька подруга тікала з Бучі через "той самий" міст. Встигла.
То треба ставити на сцені.
Lesya25:
Еще один рассказ из нового цикла авторов.
Героиня с маленькой дочкой погибают на мосту, и становятся русалками. Это сложно принять, воспоминания о той, прошлой жизни накатывают и смешиваются с реальностью. С реальностью, в которой постоянно ощущается холод, избавить от которого может только человеческое тепло, жизненные силы людей. И героиня понимает, что когда-нибудь ей не справиться с этим голодом. Поэтому, когда муж приходит на место гибели своих девочек, они ему не показываются, опасаясь навредить.
Грустно... Но финал немного порадовал. Ведь можно же забрать жизнь и такое необходимое тепло у врага...
Авторам респект!
Gray11:
Це оповідання - не просто похмура історія про перетворення, а глибока метафора війни, помсти і втрати людяності.
Героїня та її донька стають русалками, але не міфічними створіннями з казок, а істотами, яким для виживання потрібно забирати тепло в живих. Спочатку вони бояться це робити, але поступово необхідність перемагає страх. Холод ламає їхню волю, і вибір перестає бути вибором.
Фінал мені особливо запам'ятався. Зустріч із чоловіком стає переломним моментом: він не знає, що його дружина і донька тут, під водою, і вже не ті, ким були. Вони могли б забрати його з собою, але цього не відбувається. Замість цього вони вирушають туди, де зібрався ворог - ті, хто зруйнував їхній дім, убив їх самих і зараз воює проти її чоловіка. Це не просто полювання заради виживання, а усвідомлена помста, що перейшла межі життя і смерті.
Мені подобається, що розповідь не дає простих відповідей. Чи можна назвати її вчинок виправданим? Чи вона вже не людина і діє виключно за хижацьким інстинктом? Що залишилося в ній від тієї, ким вона була? Ці питання залишаються відкритими, і саме це робить історію такою сильною. Вона показує, що війна не тільки вбиває людей, а й перетворює їх на щось зовсім інше - навіть якщо їхні тіла продовжують існувати.
Olga Bastinda:
Дякую Вам, як же хочеться, щоб це було пророче оповідання! Я вірю в силу слова, най так і буде!!!
Gray11:
Сюжет оповідання мені здався дуже вдалим і добре вибудуваним. У ньому є кілька чітких етапів: початок із нешкідливих експериментів, тривожні ознаки, війна, а потім повернення до того, з чого все почалося, але вже з іншим поглядом. Це робить історію цілісною і логічною, а розвиток героя - переконливим.
Особливо мені сподобалося, як автор показує контраст між довоєнним і військовим життям головного героя. Льошка починає як звичайний айтішник, який грається з нейромережами, і зовсім не замислюється про серйозні наслідки. Але потім війна робить його частиною зовсім іншого світу - того, де потрібно не писати код, а керувати дронами і відзначати цілі для артилерії. Це робить його зміни реалістичними і психологічно правдоподібними.
Також мені сподобався момент із передбаченням. Робі, по суті, випадково заглянув у майбутнє, але при цьому сам нічого не пояснив. Він просто показав картину, яка спочатку нічого не значила, а потім стала відображенням реальності. У цьому є особлива атмосфера неминучості - начебто доля вже написана, але людина розуміє це занадто пізно.
Єдине, що мені хотілося б побачити глибше, - це сам момент усвідомлення героєм свого шляху. Так, він пішов воювати, але в який момент це стало для нього особистим? Що саме змусило його не просто захищатися, а прийняти війну як свою реальність? Можливо, якби цьому приділили більше уваги, розповідь стала б ще сильнішою.
Загалом, сюжет мені сподобався. Він уміло поєднує наукову фантастику, військову прозу й особисту історію героя. І фінал із таємничим посланням від Робі - чудова точка, що залишає місце для роздумів.
Антон Умницын:
Дякую вам за це оповідання. Неймовірно лягло на реальність, бо читаю я його в бліндажі, поруч мої побратими, на зовні сніг і шалений вітер і ми в посадці, від якої залишились лише стовбури від дерев та гілки. Але не тільки це, а й про багато виборів у житті зроблених іноді від розуму, а іноді від серця, кожен з них формував життя, хоча на момент вибору це не розумів. Цікаво було б що розуміти який з них привів мене сюди, в цю посадку, хоча напевно кожен з них. Ще раз дякую вам.
Olena Saichuk:
У повітрі просто запахло Ернестом Гемінґвеєм. 🙂 Мені часто ваші тексти трохи нагадують його, і коли читаєш такі уривки, то повністю розчиняєшся в плині життя, але при цьому все настільки спокійно, реалістично, змістовно, що власний мозок працює продуктивніше, на душі розвидняється. В принципі, від гарної книги розвидняється завжди. Інакше, для чого вона?
Іван Сухоруков:
Казалось бы, рассказ о будущем. Все признаки имеются — совсем иная реальность. А может оно, это будущее, только притворяется таковым? И может рассказ этот о чём-то вечном, как шум (ритм) моря… Мысли и взгляд старика, затем внука (правнука), и всё это переплетено, взаимосвязано и, почему-то, — очень близко. Что там дальше? «Далеко, высоко». И, возможно, всё возвращается, как и всегда.
Manowar76:
Начинается всё как эпизод «Чёрного зеркала» на остроактуальную тему разумных нейросетей.
Потом война, дроны, протезы, победа.
А ИИ, чьи сервера погибли в первую минуту войны, оказался не так уж прост.
Шикарный, динамичный рассказ, очень понравилось.
10 (ШИКАРНО)
Ксения Шкуркова:
Прочитала про обстрел Харькова. Что сказать: держитесь, сил харьковчанам, это великие люди…
А я сейчас читала «Союзников».
Правильно хочу сформулировать: главное в рассказе это название, как по мне. Бездушная машина для своих целей заставляет украинца на себя работать, а потом кидает – и можно даже сказать, не убивает, а пытается лишить его всех смыслов, ядра личности, то есть убить морально.
Але не так сталось, як гадалось.
Конечно, это в художественной форме описание отношений с американскими «союзниками», которые сейчас ведут себя максимально аморально и беспринципно, и пытаются лишить Украину смыслов.
Однако Дух всегда одержит верх над бездушной машиной, и мы это увидим, я уверена.
Но это не очень радостно, потому что человек, как то, чем он был раньше, при этом существовать перестает и превращается, как в повести про Калину, ну да, в боевого киборга.
Это очень страшно. Должно быть, и Вам страшно смотреть, как меняются люди.
Сердце моё сейчас с Украиной, спасибо за настолько точные рассказы. Вы делаете огромное дело, Вы доносите ту правду, которую не видно со стороны.
А вот украинцы в Украине понимают Вас прекрасно и сразу, я уверена. Но этому невозможно радоваться…