Як ви там?

23.09.2024

Для поэтического сборника "Хронос" вышла аудиоверсия. Авторское исполнение - стихи читает Олег Ладыженский. (тем, кто уже приобрел сборник, аудио будет автоматически добавлено в Библиотеку)

Новости

Фестиваль “Книжкова країна” (Київ), зустріч з Г. Л. Олді, презентація космічної симфонії «Ойкумена» та враження читача!
Дорогі друзі!
26–29 вересня 2024 року в Києві відбудеться книжковий фестиваль “Книжкова країна” на ВДНГ. Детальніше про “Книжкову країну” читайте нижче, а зараз запрошуємо вас на презентацію нашої книги: Г. Л. Олді, “Ойкумена. Книга 1: Лялькар” (космічна симфонія) — першої книги з трилогії “Ойкумена”, що розпочинає собою велику космічну епопею. Після презентації книги та відповідей на ваші питання відбудеться автограф-сесія. Сподіваємося, автографів всім вистачить.
Презентація відбудеться 29 вересня (неділя) о 17:00 за адресою: м. Київ, проспект Академіка Глушкова, 1 (метро "Виставковий центр"), на ВДНГ, Павільйон №1. Після презентації відбудеться автограф-сесія.
Ласкаво просимо!

У США відбудуться поетичні англомовні читання, присвячені поезії України. Серед іншого пролунають вірші Олега Ладиженського у перекладі Yana Kane. Ці читання ставлять за мету посприяти збору коштів на користь України (через організацію «Разом», яка займається цим у США.)

A reading of English translation of poetry from Ukraine, including some poetry by Oleg Ladyzhenskij
Please join us online Friday, September 27
At 2-3:30 pm ET / New York time (21:00-22:30 Kyiv time)
Live at MUkraine, a Marshall University discussion group, for our 135th weekly meeting. See the first link in the 1st commentary to this post.
We will welcome an international group of translators from the Kopilka project, as well as our own Professor Victor Fet. They will read English translations of anti-war poetry written in Russian and Ukrainian.
The participating translators are: Maria Bloshteyn, Richard Coombes, Victor Fet, Yana Kane, Dmitri Manin, and Josephine von Zitzewitz
We hope this poetry reading will inspire you to help Ukraine.
One way to do this is to donate to Razom, a US-based, registered 501c3 non-profit dedicated to building a prosperous Ukraine. See the second link in the 1st commentary to this post.
Maryna Prykhodko, a Board Member of Razom, was a guest at MUkraine on August 26, 2022 (see the third link in the 1st commentary to this post).
MUkraine is a faculty group at Marshall University (Huntington, West Virginia) hosting weekly podcasts on the war in Ukraine since 2 March 2022.
We interview academic experts, refugees, expats, cultural figures, eyewitnesses who are now in Ukraine, international aid workers, anyone across the world who supports the fight against brutal Russian aggression.
Our new Youtube channel is at the fourth link in the 1st commentary to this post.
All previous podcasts of MUkraine are on Youtube and can be seen at the fifth link in the 1st commentary to this post.

• The link to join MUkraine panel via MS Teams: https://bit.ly/MUkraine
• Donate to “Razom”: https://www.razomforukraine.org/
• MUkraine new Youtube channel: https://www.youtube.com/channel/UCeae5XjmG-bLiBzOxMUjXxQ
• All previous podcasts of MUkraine on Youtube: https://libguides.marshall.edu/MUkraine

Виставу "Second hand" за п'есою Г. Л. Олді регулярно грають у Києві вже котрий рік. Ось і 20 вересня актори знову вийшли на сцену. Більш детальна інформація - у оригінальному допису чудового актора Володимира Лікутіна:

Такий шалений графік, що навіть через власну соцмережу не розповів про те, які шалені 2 дні мене чекають.
2 вистави двох різних режисерів та, навіть, театрів, хоча все одно все має коріння в Чорному Квадраті. Однак, звісно, стиль різний.
1 майданчик, Культ, що в кількох кроках від метро Театральна (Чикаленка 14, якщо не гуглиться на картах – шукайте «Пушкінська», це стара назва вулиці).
Перша – містична філософська комедія наче про той світ, але, насправді, як це завжди буває – про наш. Бо декорації, сюжет та «вводні» не більше ніж привід порефлексувати «за життя». Тож, запрошую в магазин вживаних речей, який знаходиться… на тому світі…
Друга – містично-лірична трагікомедія про світ людей та тварин. І знову таки, декорації, сюжет та «вводні», і навіть те, що частина персонажів – це люди, але інша – це тварини на скотному дворі – не більше ніж привід розказати дуже людські історії. Тож, українське село, звичайні люди, і незвичайні тварини…
Обидві вистави чудові, доволі складні, але без пафосу «високого мистецтва». Чуттєві. Смішні. Захопливі. І майже нема місць – покваптеся, якщо хотіли

Итоги KyivBookFest:

Обидві книги Олді в топі продажів видавництва «Фоліо» на фестивалі «KyivBookFest 2024».
І компанія топчиків приємна, різноманітна: Юкіо Місіма, Володимир Лис, Надія Гуменюк, Ґабріель Ґарсія Маркес, Владлен Мараєв, Іван Багряний, Стівен Фрай, Генрі Лайон Олді, Петро Кралюк, Олександр Красовицький, Олексій Мустафін, Лоуренс Фрідман, Олександр Александров, Тарас Кремінь...
На фото разом з нами - перекладачка "Ойкумени", наша золота Лорина Філоненко.

Издательство Les Belles Lettres (Франция) по итогам 2023 года издало роскошно оформленный альманах «Dans le Brouillard de Guerre» с произведениями лучших, с их точки зрения, авторов, издававшихся в Les Belles Lettres в течение 2023 года. В этот альманах вошел рассказ Г. Л. Олди «Ангел по имени Чуйка» («Un Ange Nommé Flair») в переводе на французский Патриса и Виктории Ляжуа.
Спасибо издательству и нашим друзьям Виктории и Патрису за возможность представить наше творчество французским читателям!

"Друкарський двір Олега Федорова" пише:

З 13 по 15 вересня у Празі проходила перша книжкова виставка-ярмарок «Празька книжкова вежа».
Ми представляли там і книги випущені спільно з Видавництвом "Freedom Letters".
Радісно повідомляємо – розкуплено всі книги!
Світлина взята з оригінального допису.

Мысли

Якраз під нинішній обстріл закінчили роботу з авторським перекладом нової великої повісті "Орфей і Еврідіка".
Орфей - це позивний.
П'ять хвилин тому внесли останні правки, прислані майстринею коректури, нашою чудовою Лорина Філоненко.
Ніколи не могли навіть уявити, за яких обставин доведеться писати. Нічого, Олді, як то кажуть, працюють.
Деталі згодом.
P. S. За вікном палять по сучому "шахеду". Бийте, хлопці!

* * *

Подумал, что есть лёгкий способ всех перессорить. Достаточно создать программу, которая будет автоматом менять чужие лайки - скажем, "сочувствую" на "смеюсь".
А потом подумал, что это лишние хлопоты. Все и так отлично ссорятся, зачем ещё что-то делать?
Таков путь недеяния.

* * *

Спочатку один Олдь пише другому: "Як ви там у Полтаві?" Наступного дня другий Олдь пише першому: "Як ви там у Львові?"
І обидва радіють, отримавши відповідь: "Нормально". І співчувають тим, кому не пощастило. Потім ми починаємо обговорювати робочі питання.
А незадовго перед цим я писав моїм близьким у Харків, ставив те саме питання. І теж тішився, отримавши відповідь. І співчував горю інших людей.
Якщо ми ще не втратили вміння й сумувати, й радіти, ми живі.
Житимемо!

Хорошие книги - Олди рекомендуют

Стівен Кінг: "Містер Мерседес"
Видавництво КСД, 2014 / 2020 / 2023 р.р., 544 стор. Переклад з англійської Олександра Карасюка.

Досить рідкісний випадок – у цій книзі Стівена Кінга немає жодної містики, жодної фантастики, нічого надприродного. Взагалі. Так, я знаю: "Містер Мерседес" – перша книга трилогії, і в наступних книгах містика та фантастика з'являться, нікуди не дінуться. Але поки що перед нами психологічний трилер-детектив у "чистому", якщо можна так висловитися, вигляді.
Протистояння детектива-поліціянта, що вийшов на пенсію, і зухвалого маніяка-психопата, що винен у масовому вбивстві і, схоже, планує нове, хоча на словах це заперечує. Так-так, колишній коп і маніяк спілкуються за допомогою інтернету, ведуть складну психологічну гру, де кожен вважає себе мисливцем, а іншого – здобиччю. Паралельно обидва роблять низку дій "в реалі" – і від результату цього напруженого протистояння залежать життя багатьох людей.
Саспенс, напруга внутрішньої дії, дедалі наростає, відірватися від книжки практично неможливо, у смертельну гру втягуються, свідомо чи мимоволі, дедалі нові люди – і доволі скоро стає зрозумілим, що не всі вони доживуть до фіналу, яким би він не був.
Але незважаючи на всю драматичність протистояння, незважаючи на криваві вбивства і на найтемніші закутки людської психіки, в які нам доведеться зазирнути, "Містер Мерседес" – світла книга. Тому що знайдуться ті, кому не байдуже те, що відбувається, хто добровільно прийде на допомогу колишньому поліціянту, ризикуючи власною свободою, а то й життям. Адже у детектива Білла Годжеса більше немає поліційних повноважень, і багато дій, які він робить разом зі своїми новими напарниками, йдуть всупереч із законом. Вони перебувають між двох вогнів: закон з одного боку, і маніяк, який полює на Годжеса і всіх, хто йому дорогий – з іншого. Але тим не менш, герої йдуть до кінця, і смерті, що трапляться на сторінках книги, не будуть марними. Маніяк – завжди одинак, вигнанець, а ті, хто йому протистоять, завжди можуть покластися одне на одного, нехай навіть їм доводиться діяти потайки і в обхід закону.
До речі, саме у цій книзі вперше з’являється дивна, але по-своєму харизматична жінка на ім’я Голлі Ґібні, яка пройде через кілька книг Кінга і згодом стане головною героїнею декількох його творів. Але тут вона ще далеко не головна героїня, і ми спостерігаємо тільки самий початок її шляху по сторінках книг Короля.
Ця книга – гімн завзятості, цілеспрямованості та найкращим людським якостям, які люди часто проявляють, дивлячись в очі смертельної небезпеки. І ця книга наскрізь пронизана щирою вірою в людей. З усіма їхніми недоліками, слабкостями і тарганами в головах, вони все одно залишаються людьми і у вирішальний момент часто виявляються здатні переступити через себе і зробити те, чого ніхто від них не очікував.
Потужна, драматична, жорстока – і водночас світла книга. Рекомендуємо всіляко.

Олександр Красовицький: “Післязавтра. Роман про великі гроші”
Видавництво “Фоліо”, 2024. Роман у двох томах.

Насамперед маю визнати, що вперше прочитав подібний роман. Зазвичай я читаю суто художню прозу. Іноді — нехудожні книги: наукові, науково-популярні, мемуари, щоденники, монографії, статті, — здебільшого коли ми зі співавтором збираємо матеріал для чергової книги. Але цей роман — щось середнє між суто художньою та нехудожньою прозою. Формально це саме роман: в ньому діє багато різних персонажів, є кілька ліній дії, багато діалогів та монологів, чимало історичних ретроспекцій і так далі. Але за суттю цей двохтомник — це художньо-публіцистичне дослідження розвитку, існування та сутності російських силових структур від початку СРСР — і до недалекого майбутнього, а саме — 2025-го року. З деякими історичними екскурсами у ще більш давні часи Російської Імперії, аж до опричини Івана Грозного.
Одразу видно, що автор провів велику дослідницьку роботу, вивчив багато відповідних матеріалів і вдало використав їх у своєму романі. Звичайно, ніхто не може знати всі справжні деталі та нюанси щодо діяльності радянських та російських спецслужб — НКВС, КДБ, ФСБ, — бо більша частина цієї інформації ретельно засекречена. Але автору цілком вистачило тієї інформації, яку він зміг зібрати, — щоб досягти “ефекту достовірності” від свого роману. На тлі справжніх історичних реалій, подій та особистостей навіть вигадані автором події, персонажі та деяка конспірологія — сприймаються як справжні, поки читаєш роман. До речі, одна з авторських вигадок нещодавно виявилася цілковитою правдою. Тож, будучі “в матеріалі”, автор зробив цілком імовірне припущення — і, гадаю, не одне. Звісно, не все в реальності відбувалось і відбувається саме так, як у романі, але автор описує діяльність російських спецслужб дуже переконливо, і збігів подій роману з реальністю більш ніж достатньо.
На жаль, задля досягнення такого “ефекту достовірності” автору довелося пожертвувати о̀бразністю мови роману, а також, частково, яскравістю персонажів. До речі, нікого з них язик не повертається назвати “героєм”. Це саме персонажі, які виконують відповідні функції, закладені в них автором. І авторська мова, і більша частина мови персонажів у цьому романі — досить суха, суто описова та пояснювальна. У доповідях, звітах і офіційних розмовах офіцерів КДБ/ФСБ (яких в романі чимало) це цілком доречно. В неофіційному спілкуванні персонажів мова трохи більш жива, персоніфікація мови присутня — але, як на мене, часто не достатньо виражена. Особливо в розлогих монологах й історичних екскурсах, які часто промовляють персонажі у відповідь на питання співбесідника. Такі собі “лекції професора Петрова”. Зрозуміло, що автор зробив це навмисно, і зрозуміло, для чого — саме задля досягнення того самого “ефекту достовірності”. І ефект досягнений. Але особисто я звик до більш о̀бразної, яскравої, метафоричної літературної мови, і протягом першої третини першого тому саме мова роману заважала мені повністю зануритися в текст.
Бачте, я навіть цю рецензію пишу мовою, схожою до мови роману “Післязавтра” — мабуть, вплив роману дає себе знати.
Деяке приємне розмаїття у роман вносять кулінарні екзерсиси — описи страв татарської, узбецької, башкирської, грузинської, італійської, французької, швейцарської кухонь вийшли у автора, як на мене, дуже добре — одразу хочеться все це скуштувати.
Ще у романі є кілька точкових символічних моментів — але не всі вони одразу зчитуються. Принаймні, особисто я зчитав не все, як згодом виявилося.
Серед персонажів роману нема жодного позитивного героя, якому можна було б співчувати. Автор навмисно зібрав під обкладинками обох томів майже самих покидьків, злочинців, бездушних вбивць та лиходіїв, збоченців, садистів — та / або безпринципних пристосуванців, для кого важливі тільки особистий комфорт, влада та гроші. Здебільшого це діючи або колишні генерали та офіцери КДБ/ФСБ — хоча всі ми добре знаємо, що “колишніх” спецслужбовців не буває. І автор переконливо це показує в романі — як навіть вийшовши на пенсію, генерали КДБ та ФСБ продовжують свою таємну діяльність, пов’язану зі впливом їхньої “контори” по всіх куточках світу — і, звісно, з великими грошима.
В романі є тільки один, скажемо так, “умовно позитивний” персонаж — чесний історик Іван Ніколаєв, який не йде на співпрацю з “органами” і спочатку від того потерпає, а потім, несподівано для себе, опиняється таким собі “живим символом” національного опору в одній з республік Росії (а згодом навіть в двох). Проте це все ж досить слабкий і не дуже активний персонаж (але краще за нього жодного “символу” у мешканців республік не знайшлося), та і його сюжетна лінія в романі невелика. Тож співчувати навіть йому не дуже виходить. А більше взагалі нікому.
Історичні екскурси, яких у романі чимало, тут не просто так. Завдяки їм автор розгортає перед читачем історію становлення, розвитку та діяльности радянських а потім російських спецслужб протягом майже століття — аж до наших часів і недалекого майбутнього. Ці екскурси дають можливість осягнути картину цілком, у її динаміці, розгалуженості і розвитку, осягнути величезний масштаб і коріння цієї страшної злочинної системи. Зрозуміти, як вона діє і на чому тримається.
Тільки ближче до фіналу, коли дія роману все більше прискорюється, такі історичні екскурси стають вже трохи зайвими, бо гальмують розвиток основних подій у “сучасній” лінії розповіді. Але майже до самого фіналу ці екскурси свою роль виконують.
Спочатку події в романі розвиваються досить повільно. Але після смерті Путіна навесні 2025 року (за досить підозрілих обставин, до речі) події потроху прискорюються. Залаштункова боротьба російських можновладців і спецслужб за новий розподіл влади та великі гроші, інтриги, замовні вбивства... А тим часом розгортається українській наступ на півдні, ЗСУ входять до Криму, Керченській міст зруйновано, російській фронт поступово “сиплеться”, в Москві постійно лунають сирени повітряних тривог через українські ракети та безпілотники, у Росії підіймають голови національно-визвольні рухи...
На тлі всіх цих подій нинішні та колишні офіцери та генерали ФСБ намагаються врятувати свої дупи, посади, владу та великі гроші, до яких мають доступ — а також отримати доступ до ще більших грошей.
Саме так: влада, таємна та явна — та великі гроші — це те, на чому тримається вся злочинна система російських спецслужб. Держава у державі. Більш того: цей ненажерливий спрут протягнув свої мацаки далеко за межі Росії. Фінансування диктаторських режимів, терористичних угруповань, продажних політиків і журналістів, агентів впливу, медіа-ресурсів, перспективних бізнес-проектів і так далі по всьому світу. ФСБ має зв’язки не тільки з різноманітними злочинними угрупованнями — але й з цілком респектабельними бізнесменами, політиками — і навіть з Ватиканом і швейцарськими банками. Тож події роману відбуваються не тільки в Росії, а також в Італії, Швейцарії, Франції — куди регулярно їздить один з головних персонажів роману Олексій Вікторович Дерев’яков, генерал КДБ у відставці — “сірий кардинал” багатьох таємних операцій та хранитель великих грошей, про які дехто підозрює, але ніхто не знає нічого напевно. Дерев’якову вже за дев’яносто, він знає, що скоро помре — тож має завершити низку справ, чиє коріння тягнеться ще у радянське минуле, розв’язати деякі питання та передати великі, дуже великі гроші надійному спадкоємцю. Але чи дадуть йому це зробити його молодші колишні “колеги”, що теж мають види на цей “спадок”?..
У будь-якого художнього твору є три чинники впливу на читача: емоційний, естетичний та інтелектуальний. У цьому романі з величезним відривом лідирує інтелектуальний фактор. Емоційного тут маже нема, а естетичний, хоч і є, але дуже невеликий і грає суто допоміжну роль. Цей роман чимось нагадує дуже складну та заплутану шахову партію — з хитромудрими комбінаціями, що прораховані на багато ходів наперед, пастками, несподіваними ходами, жертвами фігур і так далі.
Але фігури, якими жертвують гравці у цій грі — це живі люди. А іноді навіть — ціли країни та народи. Тут нема понять “честі”, “порядності”, “чесності”, тут не місце такім нормальним людським почуттям та відносинам, як дружба, любов та співчуття. Будь-хто може зрадити та підставити будь-кого заради власної кар’єри, чергового звання, влади, грошей та виживання. Тому що вижити в цій системі — та ще задача. Не всім вдається. І хоча в розмовах російських спецслужбовців досить часто звучать слова “честь”, “порядність”, “служба державі” — ці слова насправді нічого не значать, або мають зовсім іншій смисл. Великі гроші та влада — ось що має для них значення. Заради них вони йдуть на що завгодно і навіть зраджують власну державу, а не тільки один одного. Від будь-якого злочину їх може стримати хіба що можливість фатальних наслідків — та й то не завжди, якщо вони вважають, що є шанс викрутитись, а куш занадто великій. Службу державі вони використовують у власних інтересах, і хоч і начебто дбають про державні інтереси — у тому вигляді, як вони їх розуміють — але власна шкура, кар’єра і збагачення завжди на першому місці. Якщо не з самого початку кар’єри, то починаючи з певного звання та посади — однозначно.
Всіх, кого ця система торкається, вона або знищує, або ламає, або перетравлює та робить такими самими покидьками без честі й совісті, як ті, хто цю систему складає. І це добре показано в романі.
Тож якщо вас цікавлять залаштунки російських спецслужб, їх інтриги, цілі, методи роботи, взаємовідносини у цих структурах і атмосфера, що там царює, їх історія, розвиток та сьогодення, міжнародні зв’язки та методи впливу, якщо вам цікавий насамперед інтелектуально-логічний зміст — то цей роман для вас.
Але якщо ви шукаєте в книгах дещо інше — емоції, почуття, естетику, о̀бразність мови — то це, мабуть, не зовсім ваша книга (точніше, книги, бо це двохтомник). Сам я не жалію, що прочитав цей роман — це був цікавий для мене досвід.
А щодо вас — то вибір за вами.

Роберт Ґалбрейт: "Бентежна кров"
Видавництво КМ-Букс, 2021, 864 стор. Переклад з англійської Наталії Ференс.

Це п'ятий роман із циклу про приватного детектива Корморана Страйка та його помічницю і партнера Робін Еллакотт. Цього разу Страйка наймають розслідувати справу сорокарічної давнини – про зникнення в Лондоні молодої жінки-лікаря, яку в підсумку так і не знайшли, ані живою, ані мертвою. Через давнину років справа представляє особливу складність: частина свідків і учасників тих подій вже відійшла в інший світ, хтось, виживши з розуму, доживає свій вік у богадільні, а тих, хто живий і здоровий, цілком може підводити пам'ять. З доказами, ясна річ, теж проблема, а архівні матеріали так і не розкритої справи поліція не надто поспішає передавати Страйку.
Проте Корморан і Робін піднімуть всі доступні матеріали, опитають – і не по одному разу – всіх уцілілих свідків і крок за кроком, хвилина за хвилиною будуть скрупульозно відтворювати картину того фатального дня. Принагідно спливе багато обставин, які раніше не афішувалися, з запорошених шаф витягнуть чимало скелетів – і тим не менш, цілісна картина злочину з єдино вірним мотивом і єдиним підозрюваним так і не складеться майже до самого кінця. І хто б міг подумати, що розслідування давнього злочину може становити небезпеку навіть через стільки років? Різні версії змінюватимуть одна одну протягом роману, а розгадка виявиться несподіваною, але абсолютно логічною.
Браво, автор!
Це дуже об'ємний детективний роман, але при цьому, незважаючи на об'єм, від книжки було не відірватися. Тому що ця книжка – куди більше, ніж просто детектив. Тонка психологічна проза, соціальна драма, заплутана інтрига, особисті проблеми Корморана і Робін – і їхні непрості взаємини, трудові будні детективної агенції, майстерно подані авторкою зрізи різних соціальних прошарків і груп англійського суспільства, стереотипи й упередження – і їхнє болісне ламання...
Ну а бесіда-допит, яку проводить Страйк ближче до фіналу роману, – це блискучий словесний поєдинок зі злочинцем, своєрідні "психологічні шахи", де супротивник сильний, а кожна зі сторін має свою мету і намагається розіграти тонку й неочевидну багатоходову комбінацію, використовуючи мотиви й цілі супротивника, аби домогтися свого...
"Добре, і добре вельми!" (с)

Джо Гілл: "Пожежник"
Видавництво КМ-Букс, 2017, 704 стор. Переклад Євгена Гіріна.

Запальний Апокаліпсис від справжнього майстра містики та горору. Саспенс і драйв, запаморочливі повороти сюжету буквально на кожному кроці, постійне передчуття нового лиха – навіть коли в героїні все, здавалося б, починає налагоджуватися. Але варто автору наприкінці глави кинути: "...і кілька тижнів усе було майже чудово.", або “«Пізніше», — подумала вона, навіть не здогадуючись про те, що ніякого «пізніше» вже не буде. Не для Отця Сторі.” – і ти вже розумієш: нічого доброго чекати не доводиться – але не знаєш, звідки і яке лихо звалиться цього разу. Загалом, книга тримає в напрузі від початку до кінця, не даючи розслабитися ні на хвилину. Жорстокість і насильство, милосердя і самопожертва, найкращі і найгірші сторони людської натури, що пробуджує в героях вогненний Апокаліпсис, який котиться Землею. Колективне й особисте, "вулик" та індивідуальності. Порятунок і самопожертва. Таємниці, завіса над якими потроху піднімається. Скелети, що один за одним вибираються зі своїх шаф. А ще – вогняні суперздібності, які дарує декому загадковий та смертоносний грибок Draco Incendia Trychophyton. Куди ж без суперздібностей? От тільки вони аж ніяк не роблять героїв всемогутніми і невразливими. Вони не рятують від куль і коліс важкої вантажівки, а від зради – тим більше.
Як писав свого часу Станіслав Єжи Лец: "Є речі настільки серйозні, що з їхнього приводу можна тільки жартувати." Джо Гілл теж дотримується цього принципу. Загибель Людства і, що куди страшніше – людяності. Що може бути серйознішим? Проте в книзі є і гумор, і іронія – щоправда, місцями чорні до повної обвугленості.
Відірватися від читання було практично неможливо, але місцями (спів)переживання настільки зашкалювало, що доводилося робити перерву хоча б на п'ять хвилин і вибігати на балкон перекурити, щоб заспокоїти розбурхані емоції.
Книжка пригодницька і захоплива – і водночас жорстока і страшна. Але аж ніяк не безпросвітна, не "чорнушна", незважаючи на вогонь, що палахкотить на сторінках, і чорні стовпи людського попелу, які здіймаються до небес. А ще тут повно літературних алюзій: Джо Гілл, анітрохи не ховаючись, передає великий привіт Джоан Роулінг з її "Гаррі Поттером" і Памелі Треверс з її "Мері Поппінс", Толкієну і Бредбері, і ще багатьом, багатьом іншим...
Тож рекомендую однозначно!

Кадзуо Ішіґуро: "Клара і Сонце"
Видавництво Старого Лева, Львів, 2021, 312 стор. Переклад Ганни Лелів.

Андроїд пізнає людей
Клара – робот-андроїд. Її призначення – стати найкращою подругою підлітку, чиї батьки куплять Клару. А поки вона разом з іншими андроїдами виставлена в магазині, де намагається справити на покупців найкраще враження. Адже і Клара, й інші андроїди мріють про те, що їх зрештою куплять, і вони отримають новий дім і живого друга або подругу, будуть любими і корисними.
А ще Клара обожнює Сонце. Сонце дарує всім андроїдам життя, бадьорість, енергію. Так, андроїди працюють на сонячних батареях. Але Клара впевнена, що Сонце не просто заряджає її батареї. Воно дарує життя не тільки андроїдам, а й людям, і тваринам, і взагалі всьому живому. Сонце виливає на весь світ свою доброту і тепло, і йому не байдуже, що відбувається у світі, який воно освітлює.
Принаймні, так вважає Клара.
Клара спостережлива. Вона здатна помічати найдрібніші деталі та нюанси у своєму маленькому світі – у залі магазину і на тій ділянці вулиці, що видно їй через вітрину. Вона швидко вчиться з першого погляду визначати вік і соціальний статус людей – і вловлювати найменші відтінки і зміни людського настрою. Але їй ще дуже багато чому належить навчитися. Клара впевнена: їй це стане в пригоді, коли її куплять – щоб краще розуміти свого підлітка і стати йому або їй справжнім другом.
Будь-яка дрібниця, будь-яка незначна зміна чи подія для Клари та інших андроїдів – Подія. З подібних дрібних "подій", що для людей геть несуттєві й не варті уваги, і складається неабияка частина книжки – особливо спочатку. Але з волі автора всі ці дрібні події, подані через сприйняття Клари, набувають значущості і в очах читача. Часом мимоволі посміхаєшся наївності дівчини-андроїда і тому, що вона вважає важливим і вартим уваги – проте інтерес під час читання не зникає, а, навпаки, дедалі зростає. Хоча, начебто, нічого суттєвого в книзі не відбувається. Принаймні на початку. Та й пізніше зовнішньої дії в романі виявиться зовсім небагато. Зате дії внутрішньої, прихованого нерва, хвилюючого очікування, спочатку непомітного, але неухильного розвитку особистості Клари – а також розвитку характерів, взаємовідносин і ситуації загалом у книзі хоч відбавляй.
...Але ось нарешті Клару купують, вона знаходить будинок і справжню живу подругу – дівчинку-підлітка Джозі. І спочатку все, начебто, добре: здійснена мрія Клари, великий заміський будинок із безкрайніми просторами навколо, яких Клара раніше ніколи не бачила. Тут, на відміну від міста, ніщо не затуляє Сонце, не заважає йому від світанку до вечору лити потоки цілющих променів на Клару, Джозі та її Маму. Але головне – Клара і Джозі одразу перейнялися одна до одної симпатією і швидко стали справжніми подругами. Все добре, все просто чудово. Так, звісно, бувають тертя, невеличкі сварки, непорозуміння, нудні онлайн-уроки Джозі та так нелюбимі нею "живі" зустрічі з соціальної адаптації – але загалом усе добре. Клара з натхненням пізнає навколишній світ, намагається якнайкраще пізнати Джозі, її Маму і її друга-сусіда Ріка, щоб стати ще більш корисною і любою. І здебільшого у неї це виходить.
А потім у Джозі починаються проблеми. Дуже серйозні проблеми. І, здається, одна Клара знає, як допомогти своїй найкращій і єдиній подрузі. У всякому разі, Клара в це вірить. Кажуть, віра може творити дива. Але чи зможе Клара з її наївною вірою створити справжнє диво – чи вся її віра і старання розіб'ються в підсумку об жорстоку реальність?..
Кадзуо Ішіґуро майстерно володіє мистецтвом Юґен – мистецтвом натяку, таємниці, недомовок. Майже весь роман побудований на півтонах, натяках і недомовках, тонких нюансах сприйняття і відтінках почуттів. Ми разом із Кларою поринаємо в малознайому їй і нам реальність зі своїми термінами, взаємовідносинами, соціальними групами – і, звісно, андроїдами. Багато про що і Кларі, і читачеві спочатку залишається лише здогадуватися і робити припущення. Реальність світу, в якому живуть Клара, Джозі, її Мама і Рік, проступає перед нами фрагментами і шарами, як паперова фотографія, що поступово проявляється. І це чудово будить думку й уяву. Під час читання мимоволі намагаєшся подумки добудувати картину, якої не вистачає, – а потім порівнюєш свій варіант із тим, що рано чи пізно відкривається на сторінках книжки.
Подібним чином пізнає навколишній світ і Клара. Як і в читача, не всі її початкові припущення виявляються вірними, але багато про що вона в підсумку здогадується правильно. Або майже правильно.
Це книга про самотність і відчайдушні спроби зближення і взаєморозуміння. Про дивну, але беззавітну дружбу. Про нове покоління. Про мінливість і крихкість людських почуттів. Про людей, що розучилися спілкуватися і розуміти одне одного, і тому під час зустрічей розмовляють і поводяться неприродно і дуже обережно, немов ступаючи тонкою кригою, – але все одно примудряються поранити одне одного, навмисно чи мимоволі. Про благі наміри, якими відомо куди дорога вистелена...
Про наївну віру.
І, звичайно, про Клару і Сонце.
Вдруге в житті я прочитав книжку, написану майже винятково описовою мовою – без яскравих образів, метафор, гіпербол і алюзій – але, тим не менш, наскрізь просякнуту особливим настроєм, неповторною аурою, живими почуттями й зоровими образами; книгу, що попри все викликає щире співпереживання.
Тобто, образи в книзі є, ще як є! Але містяться, проступають і зрештою відчуваються вони не в окремих фразах чи абзацах – а у великих фрагментах і блоках тексту, розділах, частинах – і в усій книжці загалом. Досі щось подібне траплялося мені лише одного разу – у книзі Таде Томпсона "Роузуотер". Але у Кадзуо Ішіґуро це виконано набагато тонше, філігранніше й емоційніше.
І більше того! Настрій і о̀брази, що проступають і збираються докупи поступово, не одразу, дивовижним чином перекликаються з нелюдським зоровим сприйняттям андроїда – дискретно-синтетичним, що періодично розпадається на зорові "секції", які потім накладаються одна на одну і збираються в цільну картинку, яка містить в собі цілу низку нюансів та прихованих смислів.
Досягти подібного ефекту, подібної відповідності та переклику – це, на мій погляд, вищий літературний пілотаж. Досі я з подібним ще не стикався – ні в Томпсона, ні в кого б то не було ще, хоча книжок, написаних справжніми майстрами, прочитав чимало. Моя щира вдячність автору – він познайомив мене з новим, досі невідомим мені аспектом літературної майстерності. З філігранним літературним прийомом, про можливість якого я навіть не підозрював. Я в захваті від книги як читач – але, мабуть, ще більше я захоплений нею як письменник. Давненько я не читав чогось такого, що настільки ж вражає і надихає та відкриває нові грані літературної майстерності.
Це сумна і світла книга, написана справжнім майстром. Рекомендую всіляко.

Стихи

Новая жизнь "Касыды о взятии Кабира". Клип: Роман Шевченко. Музыка, вокал и исполнение: Елена и Сергей Соболевы.

Олег Ладыженский написал "Касыду о взятии Кабира" в 1998 году. А кажется, в 2022. Так она к месту ложится...

Фейсбук нагадав мені про вірш, написаний у 2020-му році. Вірш тоді прийшов сам, як часто відбувається, і я його записав, не дуже розуміючи, про що власне пишу.
Мабуть, якесь передчуття, подумав я тоді.
Ось цей вірш у вільному авторському перекладі 2024-го року. Переклад я зробив у поїзді, коли їхав на КиївБукФест.

Ти котися, мій персню, котись туди,
Де дванадцять місяців сидять між руїн,
В них серця - дзвін біди,
В них думки - блиск води,
Перед ними багаття -
Ородруїн.

Ти кидайся, персню, в багаття вліт,
І гори вогнем, щоб ніхто не згасив,
Бо шляхи заплів глід,
Бо в меча гіркий плід,
І нести тебе більше немає сил.

А коли ти згориш, стане ніч темніш,
Закричить сова, зваляться міста,
Й місяці кликнуть коней,
Чорніших за ніч,
І поскачуть геть, тільки пил повстав.

Ось тоді я до вогнища тихо пройду,
Наберу я попелу від померлих перснів,
До світанку посиджу,
До ранку піду,
Ти пробач, мій персню, пробач мені.

* * *

Якщо я забанив блазня,
Це, відомо, не зі зла,
Це запрошення до лазні,
Щоб не пахло від козла.

Я, пробачте, злісний грішник,
Геть не праведник святий,
Та бажаю митих ріжок,
І щоб хвостик завитий.

* * *

А Фейсбук удаляет стихи,
«Нарушаете, - пишет, - хи-хи!»
Запросил я проверку,
Да хоть снизу, хоть сверху!
Извинились: «Системный рахит!»