Святий Ангел Охоронец

28.10.2024

Галерея

Дорогі друзі!
Сайт "Світ Олді" відкриває для вас художню галерею картин знаного українського художника Володимира Слєпченка!
Одна з найновіших картин Володимира Слєпченка "Святий Ангел Охоронець воїна ЗСУ" (графіка, 2024) була створена під впливом та за мотивами оповідання Г. Л. Олді "Янгол на ім’я Чуйка", присвяченого нинішній війні, яку Росія розв’язала проти України. Саме ця робота відкриває персональну галерею художника на сайті "Світ Олді".
Володимир Павлович — народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, професор, академік, меценат і волонтер. У галереї представлена коротка біографічна інформація про Володимира Слєпченка, а також два розділи з картинами: графіка та живопис.
Ця галерея — благодійна. Вхід до галереї та перегляд картин — вільний. Та за кнопкою/посиланням, що є у галереї, ви можете зробити донат на допомогу Збройним Силам України. Надихайтеся картинами пана Володимира — та допомагайте нашим захисникам!
Ласкаво просимо!

Книги

На сайте «Мир Олди» появилась аудио-версия новой повести Г. Л. Олди «ТАНЕЦ» — второй части и прямого продолжения повести «Кали-Юга» — в исполнении Олега Ладыженского.

Нагадуємо вам, що на авторському сайті «Світ Олді» повністю опубліковано першу книгу роману «Одіссей, син Лаерта. Книга 1. Людина Номосу».
Переклад Галини Панченко, яка до того зробила також переклади інших романів з “Ахейського циклу”: “Герой має бути один” та “Онук Персея”. Внутрішні чорно-білі ілюстрації Олександра Семякіна.
Ласкаво просимо до Еллади!

– Щось ти похмурий сьогодні, племінничку! Засидівся на одному місці? Кров молода застоялася? Нічого, завтра зранку на кабанячі лови підемо! І пса свого бери – він від неробства скоро вже не за сучок, а за рабинь візьметься! Знатний самець, нічого не скажеш. Скільки йому?
– Та вже тринадцятий рік, – нашвидку прикинув у голові Одіссей. І сам здивувався: він ніколи не замислювався про строки собачого життя та скільки років Аргусу за собачими мірками.
– Знайшов дурня! У самому соку пес, років п'ять, не більше!
Сперечатися було ліньки.
– Ти глянь, здоровенний який, – не вгамовувався Товстий, прискіпливо роздивляючись Аргуса, що дрімав на сонці. – Чи не від Цербера щеня? – трохи натягнуто реготнув він. – Ходить така чутка...
– Не від Цербера. Від Тифона, – з найсерйознішим виглядом, на який тільки був здатний, поважно заявив Одіссей.
І ледь утримався від сміху, дивлячись на ошелешену фізіономію Товстого.

Представляємо вам відеозапис поетичного вечора Олега Ладиженського. Вечір пройшов 1-го жовтня у Львові, у приміщенні Почесного Консульства Держави Ізраїль. Олег Ладиженський читає свої вірші, написані як за часів повномасштабного вторгнення, так і раніше.
Також Броня Громова виконує кілька пісень на вірші Олега Ладиженського. Акомпанує на гітарі відомий бард Віктор Байрак.
До речі, коли Олег почав читати свої вірші, написані у стилі блюзу, Байрак не витримав і прийнявся йому підігрувати на гітарі. Так самі собою склалися блюзові імпровізації на основі кількох віршів, що прямо в залі перетворилися у пісні у виконанні Ладиженського-Байрака. Вони також є на цьому запису.
Запис поетичного вечора розділений на кілька фрагментів, і всі вони зібрані в єдиний плей-лист, на який ми й даємо посилання.
Відеозапис: Дмитро Громов і Марина Науменко. Відеомонтаж: Броня Громова.
Приємного перегляду!

Нова книга Г. Л. Олді "Чорна поземка" (роман у новелах, видавництво "Фоліо") їде до типографії. Доброї дороги до читачів! В очікуванні паперової книги нагадуємо, що електронний варіант, а також аудіокнига у виконанні Олега Ладиженського, вже доступні в повнім обсязі на авторському сайті "Світ Олді".

«Зник хлопчик».
Я сидів у патрульній машині, припаркувавшись біля відділення Нової пошти навпроти Молодіжного парку, і тупив у телефон, коли побачив у міському пабліку це оголошення. Зник хлопчик, Чаленко Валерій, одинадцять років. Пішов уранці з дому, на дзвінки не відповідає. Всіх, хто бачив, просимо повідомити…
Я б перегорнув далі, не задумавшись. Чуже життя, чужа турбота. Але батьки виклали фото, а погляд ковзнув, зачепився, прикипів. Дитяче, м'яко окреслене, серйозне не за віком обличчя. Ямочка на лівій щоці. Сірі очі з рудими іскорками. Густі брови ось-ось зростуться над переніссям. В'язаний капелюшок зсунутий на потилицю, назовні вибивається пасмо кучерявого русявого волосся. Ще років п'ять, і жива смерть дівкам.
Я вже бачив цього хлопця.
Ні, не в чатах. Я бачив його в районах, які постраждали від ракетних обстрілів більше за інших. Я заїжджав туди у своїх пошуках, їздив вулицями та провулками. Вдивлявся в руїни, прислуховувався, принюхувався, як мисливський собака. Вилазив із машини, блукав чорними, закопченими, гулкими поверхами; заходив у кинуте, зруйноване житло. Пізніше, з'ясувавши, де ховаються ті нещасні, хто потребував допомоги, я їхав геть і невдовзі повертався. Приводив до наміченого будинку нашу рятівну бригаду.
Так, хлопчисько. Траплялося, він крутився неподалік.
З будинками, біля яких я помічав його, діялася якась чортівня. Якщо під час пошуків я фіксував чиюсь присутність, то потім, повернувшись з бригадою, ми не знаходили у приміщенні жодної душі. Коли я говорю «жодної душі» — це рутина, робочий процес, а не фігура мови.
Хлопчика на той час там теж не було. Я списував це на випадковий збіг обставин. На мою помилку. Бог знає, на що іще.
Даремно я це робив.

Група "Інформаційний спротив" і Національний військово-історичний музей України проводять акцію "Книжкова навала": комплекти зі 100 книг у 300 бібліотек України.
Збір 30 000 книг планується завершити до 1-го листопаду.
Є у тих комплектах і наш "Лялькар" - перший том "Ойкумени" (вид. "Фоліо"), що нас дуже радує.
Доброї дороги до читачів!
P.S. Детальніше в блозі Алексея Копытько.

Новая работа Татьяны Ступниковой очень точно ассоциируется с нашим рассказом "Кутный", написанным в 2022-м году.

У Кутного со временем отношения были простые: время не замечало его, он не замечал время. Вот день, вот ночь. Топят батареи, выходит, зима. Окна нараспашку — лето. Ну и ладно. Одно за другим — это и называется: время. А потом загремело, ухнуло, и косматые шары из огня упали на город. Раз упали, два, три. Дальше чертов дождь зарядил подряд, не утихая. С шарами Кутный ничего поделать не мог. Он и так старался, как умел: берёг оконные стекла. Те всё норовили разбиться, брызнуть осколками от злобного грохота. Одно, правда, не уберег, в спальне на втором этаже.
Жалко.
Когда хозяева не выдержали — подорвались с места, погрузились в машину да и уехали — Кутный сразу почуял неладное. Они, бывало, и раньше уезжали, но всегда возвращались. А тут иначе ехали, плохо: будто на веки вечные. Кутный ждал: вот сейчас сыпанут крошками, оглянутся. Скажут: «Кормилец-поилец…» Можно и без крошек, просто обернитесь, шепните…
Не позвали.

Задумчиво

Если мы не можем договориться между собой, почему мы надеемся, что между собой договорятся те, кого мы называем союзниками?
Подобное рождает подобное.

* * *

В боевых искусствах есть множество приемов, которые прекрасно выглядят в обусловленном показе, но совершенно не работают в свободном поединке.
Дело тут не в приемах. Дело в учениках, которые всю жизнь повторяют в точности все, что им показали, не перестроив технику под свои кондиции и данные противника. Все, что не меняется - мертво.
И нет, я не про карате. Вернее, не только.

* * *

Хорошая опечатка: "крахоборы". Это примерно как зрадо... э-э... филы.

* * *

НАСЛІДУВАННЯ ГАЛИЧУ

Збори-проводи були
Недовгими,
За столом співали
Та гусарили,
А у нього хата є
У Лондоні,
Ну і депозити
У Швейцарії.

Він ридав, прощався
За воротами,
Промочив сльозою
Нацюцюрники,
Заповів нам жити
Патріотами,
Ну а він підкаже всім
Із Цюріху.

Хорошие книги - Олди рекомедуют

Стівен Кінг: "Якщо кров тече" (авторська збірка з чотирьох повістей).
Видавництво КСД, Харків, 2021, 512 стор. Переклад з англійської Віталія Ракуленка.

Зізнаюся: мені подобаються майже всі останні книги Стівена Кінга, і його авторська збірка "Якщо кров тече" – не виняток. Хоча всі повісті написані в добре знайомій кінгівській манері, всі вони дуже різні. При цьому Кінг використовує цілу низку добре знайомих прийомів, щоб від самого початку тримати читача в напрузі – але спостерігати за тим, ЯК він це робить – окреме задоволення. І головне, прийоми ці, нехай ти їх знаєш, бачиш і відзначаєш для себе під час читання, – все одно чудово працюють.
Ось що значить майстерність.
Тут ви знайдете трилер з ухилом у горор, містику, детектив – і все це водночас чудова психологічна проза, де психології людей, їхнім душевним поривам, мріям і прагненням, взаємовідносинам і спогадам, скелетам у шафах і тарганам у головах приділено анітрохи не менше, а то й більше уваги, ніж сюжету, інтризі й жахливим потойбічним сутностям. Прочитав усі чотири повісті, що називається, навиліт, майже не відриваючись.

"Телефон містера Герріґена"
Спочатку дуже душевна, а ближче до кінця моторошна історія про зворушливу дружбу хлопчиська-школяра і старого мільйонера, який пішов у глушину на спокій. Хлопчик вголос читає містеру Герріґену книжки – оскільки той сам уже не може довго напружувати зір. Іноді вони ведуть неквапливі бесіди, п'ють чай і молоко, їдять домашнє печиво... Здавалося б – ідилія з легким присмаком ностальгії. Але буквально кілька фраз, ніби побіжно кинутих героєм-оповідачем майже на самому початку, одразу налаштовують на тривожний лад. А потім містер Герріґен помирає – жодного криміналу чи містики: вік, зношене серце... Але історія на цьому не закінчується. Бо зв'язок героя з покійним зберігається...
Повість про дружбу, якій іноді не перешкода навіть смерть. Про старий уклад і нові технології, про мінливий світ і про те, що навіть на схилі років цілком можна до цього світу пристосуватися і захопитися ним.
А ще про те, як важливо вчасно зупинитися.

"Життя Чака"
Найнезвичніша й найоригінальніша повість у збірці, дещо навіть нехарактерна для Кінга – нехай вона й написана у знайомій кінгівській стилістиці. Ця сумна і романтична історія, подана в трьох епізодах, розгортається перед нами від кінця до початку, від фінальних шокуючих подій до того, з чого все починалося. Три епізоди з життя цілком пересічного "середнього американця", бухгалтера в банку, чесного працівника, зразкового сім'янина, щасливого батька і чоловіка... Але Чак не завжди був таким. Він теж умів колись бути веселим і відчайдушним, повністю віддаватися ритму музики й танцю, дивитися в зоряне небо, вбираючи у свою душу всі незліченні світи нашого Всесвіту...
Хто ж міг знати, що в душі Чака поміститься так багато?

"Якщо кров тече"
У заголовній повісті збірки ми знову зустрінемося з Голлі Ґібні, дивною жінкою – приватною детективкою, з якою ті, хто читав трилогію "Містер Мерседес" і "Аутсайдера" Кінга, вже знайомі (до речі, нещодавно вийшов новий роман Кінга “Голлі”, де Голлі Ґібні також є головною героїнею; про цей роман я вже писав). У післямові автор зізнається, що він сам закохався у свою Голлі ще з "Містера Мерседеса", де вона з другорядного персонажа перетворилася на ледь не головну героїню, ставши майже нарівні з Біллом Годжесом. Що ж, тут автор не самотній: я й сам із нетерпінням чекав нової зустрічі з Голлі. І, прочитавши повість, скажу, що анітрохи не розчарований.
Повість неабияк перегукується з "Аутсайдером", але, як на мій погляд, це її не псує. Тут Голлі – вже повноправна головна героїня. І вона не тільки веде чергове хитромудре й небезпечне розслідування – перед нами глибше розкривається її особистість, зміни, що відбулися з нею, а також ті скелети в шафах, пов'язані з її минулим, які досі періодично отруюють Голлі життя.
Повість про сильну людину, яка виглядає слабкою. Про відповідальність і непрості рішення, які часом доводиться приймати. Про чергового монстра і про те, що такий монстр – завжди одинак, і тому програє, рано чи пізно. Тому що в тих, хто йому протистоїть, знайдуться друзі, які опиняться поруч і допоможуть у важку хвилину – навіть на порозі смерті. Тому що хороших людей у нашому світі все-таки більше, а тим, хто веде тривалу кропітку роботу, щоб позбавити наш світ від інфернального Зла, часом допомагає саме Провидіння.
Або хоча б урівноважує шанси.
А ще – про вміння йти до кінця, коли це необхідно – і про вміння прощати, коли йдеться про людину, а не про монстра.

"Щур"
Повість про творчість. Про те, як вона може мучити – і окриляти. Про тарганів у голові та нервові зриви, які часом її супроводжують. Про натхнення, яке свербить і жене до комп'ютера або друкарської машинки – але може зникнути в найневідповідніший момент. Про письменницький перфекціонізм і невпевненість, які здатні довести до божевілля. Про те, що книга – це часто більше, ніж ти сам. Що деякі книги просто мають бути написані. Чого б це не коштувало...
Чого б це не коштувало? Ні. Є те, на що не можна йти ні за що, за жодних обставин, навіть заради найкращої книжки на світі. Межа, яку не можна переступати: ні наяву, ні у видіннях, уві сні, в маренні, жартома чи всерйоз. Не можна.
Повість про спокусу в традиціях старих казок і страшних історій про виконання бажань. Ось тільки "казка" ця у виконанні Кінга глибоко психологічна і вкрай реалістична, через що стає ще страшніше. Мимоволі уявляєш себе на місці героя і ставиш собі питання: а як повів би себе ти сам у такій ситуації?
Сильна збірка. Прочитав із задоволенням, чого і вам бажаю.

Джефф Вандермєєр (Jeff VanderMeer): "Південний округ"/"The Southern Reach Trilogy" (роман-трилогія: "Знищення"/"Annihilation", "Засвідчення"/"Authority", "Замирення"/"Acceptance").
Видавництво КМ-Букс, 2017-2018. Переклад з англійської Ольги Смольницької.

Траплялася мені в мережі думка, що цей роман Вандермєєра значно простіший за інші його книжки, щоб не сказати примітивніший: чергова Нуль-зона, черговий постапокаліпсис, привіт "Сталкеру", "вже скільки їх упало в оту Зону", загалом, нічого особливого, "під пиво піде". Але оскільки перед цим я встиг прочитати "Місто святих і божевільних" і "Підземний Веніс" Джеффа Вандермєєра, і вельми ними вразився — до цієї думки я поставився досить скептично і взявся за читання зазначеної трилогії.
Яке ж було моє здивування, коли вичитана в мережі думка почала знаходити своє підтвердження: мова роману і справді виявилася набагато простішою, ніж зазвичай у Вандермєєра — мінімум о̀бразів і алюзій, коротші фрази, більше дії, менше глибинних мотивацій, описи гарні, але, знову ж таки, значно простіші, ніж можна було очікувати від Вандермєєра... Тим не менш, читати було досить цікаво. Але поступово, поволі, авторський стиль і сама розповідь почали змінюватися: ускладнюватися, знаходити друге-третє-четверте дно, обростати алюзіями, дивними о̀бразами, натяками, ретроспекціями, прихованими мотиваціями — немов фотографія, що поступово проявляється. Ближче до кінця першої книги я зрозумів, що це було зроблено навмисно. І аж ніяк не для приваблення любителів "екшену" — головна героїня роману змінюється, поступово "прокидаючись" — і, відповідно, змінюються стиль і глибина оповіді.
Трилогію про “Південний округ” варто читати поспіль, без особливих перерв, бо, по суті, це один великий роман у трьох книжках, з єдиним сюжетом, концепцією та композицією. Якщо в першій книжці майже вся дія відбувалася в таємничій і непізнаваній Нуль-зоні, то в другій дія переноситься саме в Південний округ — секретний урядовий центр, який займається вивченням цієї самої Зони. Головна героїня першої книжки (або хтось, на неї дуже схожий) тут виступає персонажем другого плану, хоча, як і раніше, відіграє вельми істотну роль. Дивні дослідження, незліченні гіпотези, інтриги спецслужб, екскурси в минуле героїв, моторошний відеозапис загибелі першої експедиції до Зони, поступово загострювана атмосфера загальної підозрілості, недовіри та маразму, який перетворюється на безумство... І стрімка кульмінація локального Апокаліпсису, який загрожує в перспективі накрити всю планету. Розв'язка — подорож головного героя до примарної мети, наввипередки з агентами спецслужб, що йдуть по п'ятах...
Третя, фінальна книга — повернення в Нуль-зону. Тут зустрінуться всі головні герої попередніх книжок, отримавши нарешті низку відповідей на накопичені запитання. Але не на всі, навіть не сподівайтеся! У цьому романі немає однозначності: герої загинули, а світ накрився мідним тазом, або навпаки, герої вижили і знайшли вихід із ситуації. Ні, тут усе набагато складніше, і взагалі, роман зовсім не про те (чи не зовсім про те?), що трапилося з героями і нашою з вами планетою. Це роман про зустріч із Непізнаваним, із чимось настільки чужим, що людському розуму не під силу пізнати дане... явище? істоту? інший розум? уламок чогось незмірно більшого? Це книжка про межі пізнання, про те, що таке людина, і що, за великим рахунком, робить нас людьми, і всі ретроспекції та рефлексії, які в якийсь момент можуть видатися зайвими, надлишковими, насправді працюють на цю задачу, демонструючи нам, "з якого сміття" виростає в підсумку те, що ми звикли називати людською особистістю...
Як не дивно, у романі немає жодної містики, нічого надприродного, хоча натяки на його, надприродного, присутність, удосталь розсипані по всіх трьох книгах. Це справжнісінька наукова фантастика — так, дивна, психоделічна, глибоко (або навіть надглибоко!) психологічна, що викликає під час читання засмоктувальний, гіпнотичний ефект, на кшталт занурення в медитацію, — і, проте, цілком наукова.
Не знаю, чи читав Вандермєєр "Пікнік на узбіччі" Стругацьких (його колега з "Нових Дивних" Чайна М'євіль точно читав) — але алюзії та асоціації з "Пікніка..." простежуються в книзі неозброєним оком. А також із "Равлика на схилі" тих самих Стругацьких, Лемівського "Соляріса"... Плюс антураж, що до болю нагадує знаменитий фільм жахів "Дзвінок": безлюдне узбережжя, сірі хвилі, порослий бур'яном пустир, занедбаний маяк, зловісна криниця, де причаїлося щось інфернальне, дивний і страшний відеозапис, старі чорно-білі світлини, що приховують якусь загадку...
І тим не менше — своє, безумовно своє, Вандермєєрівське, тут усе не так, як у Лема, не так, як у Стругацьких, не так, як у "Дзвінку"... І, звісно ж, незмінно висока літературна майстерність, характерна для всіх книжок Джеффа Вандермєєра.
Дивна і моторошна книга. Повільна, що затягує, натякає на відповіді, дає неоднозначні варіанти — але нічого не розкриває до кінця. Змушує думати. Любителям "екшену" — точно не сюди. Усім іншим — рекомендую.

Стихи