Список желаний

Ваш список желаний пуст. Перейти в каталог?

Венок касыд

11.10.2022

Новая, пятая глава, "Лялечки" - перевода второй книги романа "Ойкумена" - "ВИКРАДЕННЯ". Глава завершает третью часть романа и первую половину книги.

– ...уявляєте? Неподобство! Затримали рейс на дві доби!
Голос здався Лючано знайомим. Він мимоволі глянув на голосферу, що ширяла над столом, і задихнувся з подиву. У сфері, зі звичайною для нього експресією, розмахував руками, обурювався й бризкав слиною професор Штильнер! Сильно посивіле волосся, розчесане на прямий проділ, двома хвилями буяло над скронями, нагадуючи конденсаційний слід за аероглісером. В’ялу шкіру на щоках густо пронизали склеротичні жилки, кінчик носа почервонів від збудження. Але ні роки, ні крах люб’язних серцю підприємств, ні очевидні підсумки безпробудного пияцтва не змогли погасити киплячу енергію Адольфа Фрідріховича.
– Бач, у них страйк персоналу!
Тарталья про всяк випадок ущипнув себе за мочку вуха. Чи не мріємо ми наяву? Чи не повернулися недавні видіння? – зараз з’явиться Лука Шармаль, станцює джигу...
Ні, професор нікуди не зник.

B2P4-0-0-0-0-1665139728.jpg

Разговоры о переводах:

– Доброго ранку! Питаннячко: слово "авоська". Просто взяти в лапки? Не писати ж НАДІСЬКА?
Можливо, граф Мальцов завіз кріпаків у Мальцівку з різних куточків Січеня, як Василь Попов — управитель канцелярії Григорія Потьомкіна? Після ліквідації Запорозької Січі почався процес розподілу Запорозьких земель у власність поміщикам. Всього Попов отримав 43 тисячі десятин землі. За ім'ям власника отримала назву слобода Василівка, Поміщик переселив у Василівку чимало кріпаків з своїх маєтків.
Тоді «авоська» виправдана. Переселенці-кріпаки принесли з собою і деякі слова.

– Може, авоську написати як сітчату торбу?

– Так?

Графські кріпаки смішно звали сітку – «торбою». Не просто – торбою, а "сітчатою торбою".

– Графські кріпаки смішно звали сітку - "сітчаткою", тобто "сітчатою торбою". Здається, так краще.

– !!!

* * *

(задумливо)
Двадцять чотири касиди. Різного часу, за чверть століття. Залишилося перекласти дві, усі інші вже готові. Потім, звісно, ще раз вичитати на посошок. І показати тим людям, яким довіряю.
Мабуть, буде у перспективі збірочка.
А ще туди можна добавити касиди останніх семи місяців. Скільки їх написано? Ага, вісім. От, тільки-тільки закінчив "Касиду ішака" і "Касиду віртуала". Тобто тридцять дві разом. Важкенький матеріал для перекладу. Внутрішні рими, ритмика... Нічого, нам не звикати.

Були ж і мрії, й політ у вирій, жили у мирі та у війні,
Старі чи зрілі, промазав, вцілив – і як пізнати, чи так, чи ні?
І в річку з мосту тепер не просто, і струп-короста на міражах,
І що ні слово – ніж часу злого, і що ні пісня – укол ножа.
Подай, Всевишній, мені це дишло, щоб боком вийшло із-под ребра те,
Щоб там, де б'ється, де тонко рветься –
Світанок серця… Спасибі, брате.

* * *

Цікавинки перекладу:
От, скажімо, перекладаю я "Касыду о ночной грозе". Змінюється базова рима, яка йде наскрізь через фінали бейтів, також у деяких бейтах змінюються внутрішні рими. Наприклад, фрагмент оригіналу:

"Я любовью чернооких, упоеньем битв жестоких,
Солнцем, вставшим на востоке, безнадежно обольщен.
Только мне – влюбленный шепот, только мне – далекий топот,
Уходящей жизни опыт – только мне. Кому ж еще?!"

В чорновику перекладу це звучить так:

"Я любов'ю чорнооких, захватом боїв жорстоких,
Сонця в небі першим кроком задоволений. Авжеж!
Лиш мені — коханки шепіт, лиш мені — далекий тупіт,
Незабутній долі досвід — лиш мені. За мною стеж!"

Зрозуміло, що "шепіт-тупіт-досвід" - рими умовні, базуються на приголосних. Це такі собі "рими ритму".
Тут ми починаємо листуватися з Лориною Тесленко, чиї редакторські зауваження завжди доречні. Послухав її, опівночі я роблю варіант:

"Лиш мені - тепло долоні, лиш мені - могутність коней, долі вічні перегони - лиш мені. За мною стеж!"

Але раптом, ще пізніше, Лорина знаходить слово, якого я не знав: досвіт. Тобто час перед світанком. І тоді фіналізується усе, і рими, і ритм, і зміст:

"Лиш мені — кохання досвіт, лиш мені — мій кінь, та й досить,
Незабутній долі досвід — лиш мені. За мною стеж!"

* * *

КАСИДА НІЧНОЇ ГРОЗИ

Грозо, грозонько нічна — ти для душі мов пишні шати,
Не спіши мене втішати, спалахнути дай без меж,

Бути дай самим собою, подаянням і мольбою,
Скромністю та похвальбою, вбивцею і вбитим теж!

Не ставав я на коліна — що мені чужі моління?
Не прощав образ глумління — сам пізнаю смак пожеж!

В мене серце — ад пустелі, в пеклі не боюсь пательні,
Гордість, що міцніш за скелі, то найкраща із одеж!

Я любов'ю чорнооких, захватом боїв жорстоких,
Сонця в небі першим кроком задоволений. Авжеж!

Лиш мені — кохання досвіт, лиш мені — мій кінь, та й досить,
Незабутній долі досвід — лиш мені. За мною стеж!

Ворог мій загибель здибав, бо від Басри до Магрибу
Спів душі Абу-т-Таїба розсіка полон мереж!

* * *

КАСИДА ПРО ВЗЯТТЯ КАБІРУ

Не віддам Творцю хулою – що Йому моя хула?
Пише кров'ю і золою очеретяний калам,

Доброй волею чи злою – пам'ятаю згибле місто,
Де мій кінь у тім проломі спотикався об тіла.

Пам'ятаю: у провулках аж луна лупила в вуха
Від убивчого тарана війська лівого крила.

Пам'ятаю: трібухою, мертвим полем під сохою,
Виверталась дибки площа, де піхота бій вела.

Пам'ятаю Аль-Кутана вежу, там, де до моста нас
Відкидали, й річка трупи, наче листя, вниз несла.

Пам'ятаю гар і вітер, і клинок я гострий витер
О важкий, з парчі пошитий, кимось кинутий халат,

Пам'ятаю гіркість слави, гомін верхової лави,
Що столицю, як блудницю, хіттю жаркою брала.

Не забув: стояв з мечем он, наче в пурпурі із чернью,
А зі стін – вогнем пече їх! – на бійців лилась смола.

Тільки хист Абу-т-Таїба войовничого був штибу,
І якщо рука злетіла, то вже впасти не могла.

Воля гнівного еміра – ти твердіш війни і мира,
Ти святіш, ніж райський вирій, переможніш за талан!

Сонце падало за гори, місто в темряві до горла,
Ніч губами, бо не горда, кров людську з землі пила.

В нечистотах і металі жеребці життя топтали,
О заслін Кабиру сталі знатно викрошен булат!

Вдосталь трупожерам їжі: о, стервятнику, скоріше!..
Шабля в піхвах – і на крижі закривавлена зола.

Плакальницей над тілами б'ється полум'я незламне,
Над Кабіром б'є крилами Янгол Помсти, Янгол Зла,

Він спотворює обличчя, колір крові йому личить –
О, Златий Овен столиці, ти кебаб на цих столах!

Плач, Кабір, над долей злою, що була та й загула!
…Не віддам Творцю хулою – що Йому моя хула?

kasydy-0-0-0-0-1665140849.jpg

Другие стихи:

Сирены. Ночь. Измятая кровать.
Ракеты. Смерть готова пировать.
Гляжу в окно с одним немым вопросом:
"Господь, не время ль небо закрывать?"

* * *

Стихи - короткое дыхание,
Прилив, отлив.
Дождь на рассвете, утро раннее,
В седой дали

Гудок невидимого поезда,
Заря, теплынь...
Не ешь себя, товарищ, поедом,
Был стих и сплыл.

Всплывёт другой, кувшинкой белою
Качнет волну,
Все, что я делал, что я делаю,
Сплетёт в одну

Строфу, ажурной невидимкою
Набросит тень...
Не парься, брат, надеждой дикою:
Все, улетел.

Стихи - дыхание короткое,
В нем соль стиха,
Вдох, выдох - новою дорогою,
Не впопыхах,

А без оглядки, нога за ногу,
Идёшь, бредёшь,
И каждый дождь, как первый, заново,
Да, каждый дождь.

* * *

Ось ангели: ха-ха та «Дайте два!»
А ось Господь. Такі його слова:
«Що у війну робив ти?»
Намагався
Я вижити та й віршував. Дива!

«Шкварчав на сковорідці карасем?
Мотався, що ні день, повз міст і сел?»
Та ні, я віршував, таке дивацтво,
Ще виживав, мій Боже, от і все.

А що робив в цей час, о Боже, Ти,
Коли я у вогонь вкладав персти?
«Йшов поруч, щоб ти вижив, о мій сину,
Та дарував слова від німоти».

* * *

БАЛАДА СЛАБКИХ

Якщо дибки твердь, й бенкетує смерть, і ночами зірка-Полин
Рідне місто руйнує чи не на чверть — та й було воно взагалі? —
І ракета виє: «Летимо у вирій? Я вже тут, он твій дах, он і ти...»,
І був вий, став виск, аж до неба тиск, хоч із хати неси святих —

Не шукай добра ти,
Бо нема де брати,
Не чекай, схолоне,
А бери з долоней,
Зі своїх, мій брате,
Он де треба брати,
Ось чим годувати,
Ось чим напувати,
І почне тоді час тріщати.

Якщо доля — мить, в небі ріг трубить, і у янгола чорний рот,
І на цвинтар сказ танцювати летить, й зло кричить, що воно добро,
І в бою твій друг, хоч втомився рух, ще стоїть, стіною стоїть,
І в тилу твій друг кличе, наче крук: їжте, пийте, усі свої! —

То не слухай зла,
Його вдача — злам,
Не чекай біди,
А налий води,
Ось вона, вода,
Набери та дай.
Де стакан? Еге ж,
Жменя зійде теж,
І нащо нам той ґвалт соцмереж?

Якщо свій — чужий, промені — ножі, перший зрадив, а шостий — прах,
І не виїхати на кривій, скажи, й під ребром гризе серце страх,
Якщо ліки п'єш, рано вранці встаєш, хоч і не розумієш, що встав,
А ідеш, та й ще під рясним дощем; в зливі — темний контур хреста.

Їж не тих, хто поруч,
Не вони твій ворог,
Наберися сил,
Врятуй, піднеси,
А немає сил,
То врятуйсь, піднесись,
Сам прими, як дар,
Далі передай.
Змерз, чи що? Йди сюди, не біда.

Параллельный перевод.

У кирпичной разбитой стены
Дышим болью, едим хлеб войны,
Умываемся памятью, солим надежду
Про запас, пьем настойку вины.

На семи оголтелых ветрах,
Как младенца, баюкаем страх,
Греем руки над ненавистью, точим слово,
Носим в сердце огарок костра.

У поганых болот на краю
Все вразброд и в едином строю,
Хоть по росту, хоть так становись, всё едино,
Я об этом полгода пою.

Вот последний куплет, он не спет,
В окнах стекла? Ан нет, ДСП.
Да хоть сталью закрой, завари их вглухую,
Всё равно пробивается свет.

Край руїн цегляної стіни
Біль — повітря, хліб — опік війни,
В рукомийнику — пам'ять, в засолці — надія
Про запас, самогонка з вини.

На семи беспритульних вітрах,
Мов дитина, гойдається страх,
Гріє руки ненависть, слова гострять леза,
Тоскно ватра згасає в серцях,

Близ поганих боліт на краю
Всі урозсип в єдинім строю,
Становись хоч по росту, хоч як, неважливо,
Я і вип'ю за це, і доп'ю.

Ось останній куплет, він простий,
В шибках скло? Ні, фанери листи.
Та хоч сталлю забий, хоч ти вщент завари,
Пробиваються світла персти.

БАЛЛАДА ГОСТЕЙ

У них бесцветные глаза
И ласковые пальцы,
Они садятся на кровать
И гладят по плечу:
«Ты виноват…»
И их слеза
Черна, как у паяца.
«Ты виноват, ты виноват…»
Вольготно палачу.

Изгиб сочувственного рта,
Излом бровей казённых,
Прикосновение легко
И холодно, как лёд:
«Ты виноват…»
Гремит арта,
Прилёты на промзону.
«Ты виноват…»
И далеко:
Отлёт, отлёт, отлёт.

По капле сцеживая яд
В прокушенную вену,
Они качаются в ночи,
Сливаются, текут:
«Ты виноват. Вина твоя…»
Их шепот гасит веру.
«Ты виноват…»
Молчи, молчи!
«Не завершай строку…»

Я виноват. Изыди, бес!
Я глуп и плох. Изыди!
Моя вина — моя вина,
И мой порок любой.
С тобою вместе или без
Тебя — кого обидел,
Так перед ним и повинюсь,
Но не перед тобой!

Бесцветны мертвые глаза
И ласка мертвых пальцев
Смиряет прыть, уходит прочь,
И гаснет рыбий взгляд.
«Ты…»
Начинается гроза.
«Ты…»
Хватит!
Время — панцирь.
Минуты одевают ночь
В сверкающий наряд.

БАЛАДА ГОСТЕЙ

У них в очах немає барв,
У них ласкаві пальці,
До ліжка сіли вже вони,
І на плечі рука:
«Ти винен…»
Чорна їх сльоза,
Як на щоці паяца.
«Ти винен, винен, винен ти…»
Гуляє вільно кат.

Промова тиха і проста,
Але гучні резони,
Легкий їх дотик, як перо,
Холодний, наче лід:
«Ти винен, так…»
Гримить арта,
Прильоти на промзону.
«Ти винен…»
Чую вдалині:
Відліт, відліт, відліт.

Ось прокусили вену, ось
Зливають в кров отруту,
Сидять, гойдаються в ночі,
Зливаються, течуть:
«Ти винен. І твоя вина…»
Шепочуть. І ви, Брути?
«Ти винен… О, мовчи, мовчи!
Не говори!..»
Мовчу.

Я винен, так. Геть звідси, біс!
Так, я дурний. Геть звідси!
Моя вина — моя вина,
І будь-який мій гріх.
Кого образив, перед ним
І каяття, і звіти,
Так, перед ним, а ти йди геть,
До пекла вас усіх!

Безбарвні очі у мерця.
І ласка мертвих пальців
Вже невідчутна, як туман,
Легкий туман зрання.
«Ти…»
Починається гроза.
«Ти…»
Досить!
Час — то панцир.
Хвилини одягають ніч
У блискавок вбрання.

* * *

Сиживали ангелы на конце иглы
Посреди рассветной, зябкой, неприветной мглы,
А во мгле всё бахало, пело, прилетало,
Не хотело сглаживать острые углы.

Как их сгладишь, острые, если остриё
Служит ангелам насестом – Боже, ё-моё!
А оно всё бахает, всё не умолкает,
Улететь бы к чёрту, только служба не даёт.

А во мгле, где бахает, горстка человек –
Человечий век недолог, ну какой там век! –
Если ангелы с иголки упорхнут куда-то,
Их дыхание прервётся и погаснет свет.

Вот, сидим, крылатые, хорошо сидим,
Надо будет, так в ушко залезем, поглядим,
Надо будет, так вернёмся: не дрожи, иголка!
Очень хочется, чтоб те дожили до седин.

Те, что мглою порчены, там, где бах да бах,
Где хрустят сухим песком минуты на зубах,
Где желвак лежит, как камень, поперек скулы…
Запевай, брат ангел, песню на конце иглы!

* * *

Ой, ви божі янголи, божі янголи!
Сіли ви на вістря голки посеред імли,
У імлі все бахкає, співає, прилітає,
Гострі там кути тепер гостріше, ніж були.

Як їх згладиш, гострі, якщо голки той кінець
Служить янголам сідалом – Боже, наш Отець!
А воно все бахкає, бомбить, не замовкає,
Полетіти би до біса, бо урвавсь терпець.

Та не можна полетіти, служба не дає,
У імлі іще є люди, трошки, але є,
Вік недовгий у людей, а стане ще коротше –
Там, де янголів немає, людей не стає.

Ой, розсілися крилаті, розмістилися,
Ой, заліземо й у вушко, братія уся,
Нам хоч вушко, нам хоч вістря: голко, не лякайся!
Дуже хочеться, щоб тім жилося-жилося.

Тім, що заперті в імлі, де тільки бах та бах,
Де хрумтять сухим піском хвилини на зубах,
Де жовак лежить, як камінь, псує вилицю…
Заспіваймо, браття, та й на голці пісню цю!

* * *

Часы стучат. И каждый их тик-так
Насмешничает дискантом паяца:
"Ты грезишь возвращением? Итак,
Задумайся: есть тысяча Итак,
Бери любую. С чистого листа
Начнёшь всю жизнь. Чего тебе бояться?"

Часы стучат. Их беспощадный глаз
Голодней и лютей, чем у циклопа:
"Лаэрт лежит в могиле. Это раз.
Ты проклят, это два. А Пенелопа
В повторном браке счастлива вполне.
Твой сын ушел и сгинул на войне.
Там, где война, всегда найдется жопа,
Кому и знать о том, как не тебе?
Нелепо жить в бессмысленной борьбе
С судьбой. Ты белка? Крутишь колесо?
Смотри, какая грудь у Калипсо,
Смотри, какие ляжки у Цирцеи!
Свет не видал подобной панацеи
От всех болезней. Так тебя растак,
Здесь климат лучше тысячи Итак!"

Часы стучат. Они весь день стучат,
И каждый стук как острие меча,
И каждый выбор - радость ли, беда ль?
А я стою и вглядываюсь вдаль.

* * *

Годинник стукає. І кожен цей тік-так
Дратує мозок дискантом паяца:
«Ти мрієш про повернення? Однак,
Задумайся: є тисяча Ітак,
Тож — в першу-ліпшу. З чистого листа
Почнеш життя. Чого тобі бояться?»

Годинник дивиться. Це око не щадить,
Голодніше й лютіше, ніж в циклопа:
«Лаерт лежить в могилі. Це один.
Ти проклятий, це два. А в Пенелопи
В новому шлюбі — радість ночі й дні.
Твій син пішов і згинув на війні.
Там, де війна, завжди біда для хлопа,
Кому і знати це, як не тобі?
Безглуздо жити в глупій боротьбі
Із долею. Чи на тобі ласо?
Дивись, які ж бо груди в Каліпсо,
Дивись, які ж бо стегна у Цирцеї!
Та світ не бачив ліпше панацеї
Від всіх хвороб. Тебе отак й розтак,
Тут клімат краще тисячі Ітак!»

Годинник стукає. Що стукіт означа?
Цей кожен стук — як вістря у меча,
І кожен вибір — радість чи біда?
А я стою, вдивляюся у даль.

переклад Лорини Тесленко (Філоненко)