Є такі примари, що приходять між дійсністю і сном.

«Ну що це за свинство?! — хрипло бурмочеш ти, натягуючи ковдру на голову. — Просто неподобство! Гей ви, там, — я вас що, для цього вигадував? Для цього, так?! А ну хутко, киш звідси!»

Кроки. Скриплять мостини, чужий подих пір'їнкою торкається щоки, лоскотно, лоскотно… біля дальньої стіни тихо сміються. Кришталеві дзвіночки відгукуються щемливим зітханням протягу; ти ко́паєш ногою навмання, промахуєшся та обіймаєш подушку ревно, як обіймають найбажанішу з жінок.

На кухні брязкає посуд.

Пахне чаєм: крутим, свіжозавареним… чаєм пахне.

— Закликаю у свідки чорнило, — бурмочеш ти, не відаючи, що твориш, — і перо, і написане пером! Гей, свідки: я зараз встану, і нікому мало не здасться! Ви чуєте… ви… чуєте…

Є такі місця, куди потрапляєш між сном і сном.

Пісок струмує між пальцями, йдучи в пісок; жовті крихти буття, і білі крихти буття, а ще, кажуть, бувають чорні, червоні… Стійте! Куди ви?! У жмені вода — ті кришталеві дзвіночки, що зовсім недавно загравали з протягами, обриваються великими краплями, і залишається лише витерти мокрою долонею лоба.

«Ну що це за свинство?! — ти йдеш берегом річки, лаючись у такт крокам усіма лайливими словами, що їх встигло вигадати людство за віки існування; і ще добрим десятком слів, людству невідомих… — Гей ви, там, — дасте мені виспатися, врешті-решт, чи ні?! На біса я вигадував цю річку, і цю пустелю, і ці гори (що, вже гори?! тр-рясця!..)?! Для чиєї забави: моєї чи вашої?! Ось зараз прокинуся — і всіх у тісні руки… всіх… приборкаю…»

Вітер сміється в обличчя, дрібний щебінь норовить забитися в черевики, сосни на узгір'ї течуть смолистим ароматом, і замість ковдри залишається лише натягнути на голову сіру пелену дощу.

Кроки.

За спиною.

Ти обертаєшся: нікого.

Одні кроки.

— Закликаю у свідки сірі сутінки, і ніч, і все те, що вона оживляє, — бурмочеш ти, аби тільки заглушити кляті кроки, аби тільки не чути цього човгання стертих підошов. — Закликаю у свідки місяць, коли він народжується, і зорю, коли вона починає рожевіти… закликаю! Гей, свідки: майте на увазі, наступного разу я нап'юся до того чарівного стану, коли сни сахаються від перегару на сто теренів! Майте… на увазі…

Є такі слова, що починають звучати між сном і дійсністю.

Божевілля запановує навколо: лепет немовляти, крик пристрасті, погук закоханого віслюка, старече буркотіння, гугняво шепелявить дрібний шахрай, захлинаючись, плаче жінка, виштовхуючи з себе згустки відчаю; «Та щоб вас усіх! — надриваєшся ти, не чуючи власного голосу, відчуваючи лише біль, пекучий біль у горлі… — Заткніться! Онімійте! Присягаюся: усім язики вирву!.. усім… всім…»

Слова злякано розбігаються, щоб із кутків тицяти в тебе пальцями.

— Закликаю у свідки день Страшного Суду і душу, що докоряє собі, — залишається лише підняти руки до стелі, прекрасно розуміючи всю марність жесту. — Закликаю у свідки час, початок і кінець усього, бо воістину…

— Бо воістину людина завжди опиняється в збитку, — відповідають вони, йдучи.

Привиди, місця, слова…

— Завжди? — запитуєш ти в них.

— Ні, справді? — запитуєш ти в них.

— Зачекайте! — і вони зупиняються на порозі.

Є таке життя, що починається між дійсністю і дійсністю.