Мчится черная поземка...
16.11.2024
Враження від роману Г. Л. Олді "Чорна поземка".
Ольга Логинова (Bastinda):
Я щойно закінчила читати і мені страшно. Страшно стати мешканцем за життя, піти в мушлю, скотитися в тотальну чорноту і ненависть. Читаючи книжку гортала стрічку новин. І сьогоднішня стрічка і стрічка з книги відгукуються страшним болем і горем. Наш український прекрасний Харків, скільки ненависті і злоби і смерті несе проклятий ворог. А наш прекрасний Маріуполь, наші міста Донбасу...
І скоріш за все ми були щасливішими в перші місяці незалежно від того, були ми в підвалах чи ні, бо думали, що це рано чи пізно закінчиться.
Сил нашим воїнам світла і тим хто їх підтримує, і нам усім віри в них...
Оксана Бацун:
Дочитала "Чорну поземку". Дуже жалкую. Ще б читати й читати. Так, раніше книгу читала за день-два. Зараз - і зір, і робота, і обставини. Але тут ще одне - не хотілося з Книгою розставатися. З її неймовірними героями, чудовими описами, захоплюючими сюжетами. Чудові враження, незабутній післясмак. Біль, сльози, співчуття, наше сьогодні, наше болюче вчора, наше примарне Завтра. Але є Віра, є Надія, є сильні, сміливі, надійні Захисники. Є Україна! Ми Переможемо й все буде Україна! Щиро Вам Дякую! Особливо у світлі сьогоднішніх подій - Харків.
Лала Лотос:
Я купила цю книгу за якусь мить. Щось клацнуло в середині: «Хапай! Тримайся!», і я вхопила.
Спочатку було Слово… Молекули, атоми, нейтрино. Темрява. Світло. Життя. Смерть.
Я не знаю як поділитися враженням та не наспойлерити.
Коли ще говорити про смерть, як не посеред смерті?
Хто може краще цінити життя, як не той хто помер!? Помер? Чи став більш живим ніж раніше?
Якщо у вас є танатофобія (страх смерті) – це ваша книга.
Якщо ви занадто прив’язані до матерії – це ваша книга.
Якщо ви занадто прив’язані до тонких світів – це ваша книга.
Ніяких настанов, ніяких повчань, просто захоплива історія. Я знайшла там себе, посміхнулася, зітхнула – я не сама, я не сам на сам з тим, на що немає слів в цьому світі.
Дякую, Вам дорогі ОлДі!
Хочу ще! )
Олексій:
За "Чорну поземку" — окрема дяка. Приголомшливі новели, та й узагалі якийсь зовсім незвичайний жанр. Про форми організації життя в патологічних обставинах, які, попри цю патологічність, несуть у собі якусь сутнісну "нормальність". Соціоатрія, якщо можна так висловитися.
Іван С.:
Не буде, напевно, спойлером, що герої повісті — це люди, які загинули від війни, що відбувається просто зараз. Жодної магії в них немає: допомога зверху не приходить, знизу — теж, — чорти в пекло не тягнуть. А що тоді є? Усе те саме, що й у нас — є особистий вибір, є поступове усвідомлення того, що відбувається, і є прагнення допомагати людям.
Але як вдається Олді передати мені, читачеві, — прагнення допомагати іншим? Дуже непроста і неочевидна річ, тим паче, що зараз — такий розкол, розрив у світі між людьми, що не видно світла і надії. "Моя надія померла..." як співається в одній пісні. Таке можна передати тільки проживши, переживши біль не тільки свій, а й чужий як свій. На мій погляд, Автори це роблять, і ця повість — найкраще, що я читав за багато років.
Ця повість дивовижна ще тим, що Автори, за власним зізнанням, не знали, якою буде кінцівка. Усе як у житті. Я от не знаю: прийде хтось чи не прийде. Темно буде чи світло. Що там далі?
Але мені здалося дуже важливим: яка різниця є там світло чи ні... точно є те, що ми відчували хорошого в житті, є те, що зробили хорошого людям, є зв'язок із тими, кому ти справді допоміг, і, виходить, своє світло плюс постійна робота над собою в допомозі іншим, плюс зв'язок із цими людьми — це і є кроки кожного з нас угору сходами.
Після прочитання довелося прослухати "Шербурзькі парасольки". Іноді здається, що час таких пісень давно минув. Все начебто так наївно і просто:Пролетять століття — просто згадуй мене,
Де б не був ти — чекаю я на тебе.Перегукується, до речі, чудово з "Таємницею Коко":
Не забувай, просто йти я мушу, бач,
Не забувай, не сумуй і не плач.Але після прочитання, після прослуховування — ця музика, разом із героями, залишилася всередині і, схоже, надовго.
Vitalii Bananov:
Сюжет:
Україна під час повномасштабного вторгнення росії. Міста і села під постійними обстрілами. І в цей час зустрічаються "незвичайний" поліцейський Роман і надзвичайний хлопець Валера. Їм та товаришам Романа доведеться допомагати "небуденним" мешканцям і боротися проти чорної поземки.Мої думки:
Перше, що хочу зробити - це подякувати Олді за цю книгу (вони знають, чому).
Зараз мені важко читати книги про війну, тому я здебільшого читаю або фентезі, або фантастику, які не пов’язані з реаліями сучасності, щоб хоча б на невеликий час відволіктись від сьогодення. Однак самі автори також переживають те саме, що і всі українці, і при цьому знаходять в собі сили писати про війну. Не знаю, чи треба нагадувати, що їм довелось пережити в Харкові (про це Олді вели письменницький щоденник), тому багато з того, що описували, вони бачили на власні очі.
Короткі історії та ситуації в важкі часи склалися в чудове і цільне оповідання.
Можна сказати, що Олді показали душу міста під час війни: його страждання, біль та надію. І людей... людей, які не опускають руки, навіть після смерті, і хочуть приносити користь. Кажуть, що діти можуть бачити більше за дорослих. І Валера саме такий хлопець. Він не тільки бачить, він ще є світилом для "незвичних" людей. Він - маяк. Він - якір. Він - віра в світле Майбутнє. І ніяка чорна поземка, яка тільки того і чекає, щоб накинутись на втомлених жертв війни і насититися ними, цього не змінить.
Моя оцінка: 10 з 10
Gray11:
Цикл з дванадцяти історій - це унікальний твір, де містика, реалізм і глибокий психологізм переплітаються в єдиний наратив, а війна виступає не просто тлом, а потужним каталізатором, що розкриває людські душі. Кожна історія - це сходинка на сходах, які ведуть читача через лабіринти страху, надії, обов'язку і самопізнання. Від "Сходів", що задають тон із "Божевільним Чаюванням" і "мушлями", до "Трьох кроків вгору", де бригада йде в загадкове "будівництво", цикл створює цільну картину про життя після смерті, про боротьбу з внутрішніми і зовнішніми демонами.
Атмосфера збірки просякнута запахами гару, чаю, страху й осіннього листя. Стиль автора - живий, з іронією, болем і поетичними відступами - тримає в напрузі від першої до останньої сторінки. Це не просто історії про привидів або війну, а глибокі роздуми про те, як люди - живі й мертві - чіпляються за свої "мушлі", шукають вихід і знаходять свободу. Цикл залишає післясмак надії і тривоги, змушуючи замислитися над крихкістю життя, силою обов'язку і можливістю світла навіть серед темряви.
Герої та їхній розвиток:Роман Голосій - центральна фігура збірки, його шлях проходить через увесь наратив. У "Сходах" він постає мертвим копом, який боїться стати “мешканцем”, а до "Трьох кроків вгору" перетворюється на будівельника загадкового "будівництва". Його еволюція складна і багатогранна: іронічний, вразливий, він бореться з внутрішніми демонами, відмовляється від спокус "смоли" і чужої пам'яті, щоб у підсумку прийняти свою роль. Роман залишається живим навіть у смерті, а його шлях символізує пошук сенсу і свого місця у вічності. Валерка - ключ до міфології збірки. Хлопчик, який бачить "будівництво" і служить "мушлею" для бригади, проходить шлях від наївного помічника до провідника. Його природа - "і в воді, і в повітрі" ("Три кроки вниз") - підкреслює його унікальний зв'язок із мешканцями і мертвими. Валерка залишається загадкою, але його присутність дає надію на продовження і зв'язок між світами.
Бригада - Есфір Лазарівна, дядько Міша, Наташа, Тамара Петрівна - це група, де кожен герой несе свій біль, метод і долю. Їхні відходи підкреслюють індивідуальність шляхів:
Тамара Петрівна йде під музику, залишаючи слід тихої рішучості.
Дядько Міша прощається з грубуватою теплотою, з чекушкою в руках.
Есфір Лазарівна, чиє милосердя обертається помилками, йде з гідністю.
Наташа, чий відхід здається менш розкритим, все ж залишає слід у загальній картині.Поземка - антагоніст, чия еволюція проходить від паразита ("Мешканець") до хижака ("Я хочу жити"). Її поразка від голоду символізує перемогу волі над страхом, підкреслюючи крихкість зла. Поземка - дзеркало внутрішніх страхів героїв, чиє зникнення відкриває шлях до звільнення.
Цикл збудований як сходи:
"Сходи" задають основу з "мушлями" і "Божевільним Чаюванням".
"Палій" і "Дорога" розкривають конфлікт із поземкою.
"Чужа пам'ять" і "Я хочу жити" показують еволюцію загрози і бригади.
"Три кроки вниз" і "Три кроки вгору" - кульмінація і фінал, що завершує шлях героїв.Історії пов'язані через "сходи", Валерку і поземку, створюючи цілісне полотно, де кожна частина підсилює загальний сенс. Структура дозволяє читачеві поступово занурюватися у світ збірки, відкриваючи нові деталі цього світу.
Хотілося б більше дізнатися про природу поземки, зрозуміти, що таке будівництво, минуле членів бригади і джерело здібностей Валерки.
Цей цикл - як прогулянка осіннім містом під виття сирен, де кожен крок - це зустріч із чимось важливим. Вона не відповідає на всі запитання, але залишає відчуття, що світло є навіть у темряві.* * *
1. "Встань і йди"
Оповідання "Встань і йди" - це глибокий та атмосферний твір, що балансує між реалізмом воєнного часу та містикою, залишаючи сильний емоційний післясмак. Сюжет будується навколо Романа Голосія, сержанта патрульної служби, який загинув від ракетного удару, але продовжує "жити" як провідник для застряглих душ. Історія починається з того, як він помічає оголошення про зникнення хлопчика Валерія Чаленка, вирушає на його пошуки і стикається із загадковою чорною поземкою - символом смерті або війни. Нелінійна структура, де основна лінія переплітається зі спогадами Романа та відступами про наслідки війни, створює ефект мозаїки, посилюючи відчуття хиткості між життям і смертю.
Мова оповідання багата й образна, з чергуванням рубаних фраз ("Поземка? Чорна? Взимку Гаразд.") і поетичних описів ("Вихором крутилася навколо подихаючої тварини, закручувалась смерчиками з попелу"). Діалоги лаконічні, але виразні, а внутрішній монолог Романа сповнений рефлексії та гіркого гумору, що робить його людяним і близьким читачеві. Центральні образи - чорна поземка як уособлення руйнації, Валерка як загадкова постать надії, що оживляє собаку словами "Встань і йди", та бригада мерців, які п'ють чай, - створюють потужний контраст між хаосом війни й теплом товариськості. Однак деякі відступи, як-от про метро, можуть відволікати, хоча й додають глибини.
Оповідання чіпляє теми життя і смерті, страху і його подолання, людяності та вибору в умовах війни. Сенс, як я його бачу, в тому, що навіть у зруйнованому світі кожен вирішує, чи залишитися в паралічі страху, чи зробити крок уперед - буквально чи символічно. Роман, незважаючи на свою смерть, допомагає Валерці та бригаді, а Валерка, пов'язаний із мертвими, несе світло відродження. Чорна поземка втілює вічний цикл війни, але їй протистоять маленькі перемоги героїв - від порятунку душ до оживлення собаки. Це історія про рух, навіть коли все руйнується, і про те, що смерть не скасовує співчуття.
Емоційно розповідь тисне мороком зруйнованих будинків, ненавистю мертвих і близькістю смерті, але проблиски світла - зв'язок Романа і Валерки, фінал із поверненням хлопчика додому - дарують надію. Це не хепі-енд, а тихе прийняття, що відображає реальність воєнного часу. Сильні сторони тексту - яскраві образи, глибокі теми та баланс містики з реалізмом. Недомовленість Валерки і поземки інтригує, але іноді хочеться більше ясності, а окремі деталі можуть здатися надмірними. Проте, це не применшує сили оповідання.2. "Мешканець"
"Мешканець" - друге оповідання в циклі продовжує, що поглиблює світ, представлений у "Встань і йди". Якщо перше оповідання знайомить нас із Романом Голосієм (дядьком Ромою), Валеркою Чаленком, Жулькою і загадковою "чорною поземкою", то друге розкриває їхні ролі та зв'язки більш детально, додаючи нових героїв (бригаду і професора Петра Олексійовича) і посилюючи атмосферу прикордоння між життям і смертю. Обидва тексти пронизані війною - не тільки зовнішньою, з ракетами і руйнуваннями, а й внутрішньою, де герої борються з тугою, страхом і ненавистю. "Мешканець" посилює похмурість і символізм першого оповідання, додаючи нові елементи на кшталт "лупи" і розширюючи міфологію "мешканців" - душ, що застрягли в цьому світі.
Атмосфера залишається густою і відчутною: від облупленої фарби під'їзду і запаху борщу до холоду зруйнованих квартир і виття сирен. Стиль зберігає баланс між образністю, іронією та болем, що робить текст живим, незважаючи на його "мертву" тематику.3. "Десять на тринадцять"
"Десять на тринадцять" - третє оповідання у збірці, що продовжує історію Романа Голосія, Валерки Чаленка та їхньої бригади мертвих, започатковану в "Встань і йди" і "Мешканці". Якщо перше оповідання вводить нас у світ, де живі й мертві перетинаються на тлі війни, а друге поглиблює міфологію "мешканців" і "чорної поземки", то третє зміщує фокус на дядька Мішу - грубуватого, але глибоко людяного члена команди. Цей текст - про сімейні зв'язки, які сильніші за смерть, і про спробу знайти сенс у посмерті через турботу про живих. Атмосфера залишається густою та емоційною: від теплої затишності квартири Есфірі Лазарівни до холодного подиху цвинтаря, де розгортається фінал. Стиль зберігає фірмову суміш іронії, болю і живих деталей - чи то бузкові чашки, чи то гайковий ключ із літерою "М".
Найтепліше оповідання у збірці, незважаючи на похмурість війни та цвинтарний фінал. Воно балансує між сумом і надією, показуючи, що навіть мертві можуть знайти сенс у турботі про живих. Сюжет захоплює комічністю (сцена із сусідами) і зворушливістю (фінал із горілкою), а герої стають ближчими читачеві. Відсутність "чорної поземки" залишає інтригу - можливо, вона повернеться в наступних історіях як антагоніст або відображення страхів героїв.4. "Джульєтта"
"Джульєтта" - четверта історія у збірці, де війна, життя і смерть продовжують переплітатися в долях Романа Голосія, Валерки Чаленка та їхнього оточення. Після напруженого "Мешканця" і теплого "Десять на тринадцять" це оповідання повертає "чорну поземку" як загрозу, але пом'якшує її присутність світлою лінією Жульки - собаки, що стала Джульєттою. Атмосфера весни, з її боязким теплом і далекими відлунням навчань, контрастує з внутрішньою тривогою героїв, створюючи відчуття затишшя перед бурею. Стиль залишається вірним циклу: образний, з іронією і живими деталями - від запаху кави до гавкоту собак, що розганяють темряву. Поземка стає складнішою - її вплив на живих і вразливість відкривають простір для розвитку міфології.5. "Палій"
У "Палії" напруга війни та надприродного досягає кульмінації. Після світлої "Джульєтти" оповідання повертає морок "Мешканця", посилюючи його детективною інтригою та фізичною загрозою для Романа. Атмосфера густа і тривожна: від запаху картоплі на салі до відсвітів багаття в підвалі, від виття сирен до тиші близнюків, що йдуть. Стиль залишається вірним собі - образний, з іронією і живими деталями, але тут він стає жорсткішим, відображаючи хаос війни і божевілля героїв. Це історія про те, як страх і ненависть, що підживлюються "чорною поземкою", руйнують живих і мертвих, і про те, яка тендітна межа між ними.
"Палій" - найнапруженіше оповідання збірки, де детективна лінія зливається з горором і драмою. Сцени з колисковою і сутичкою в підвалі - піки емоційної сили, а фінал із відходом близнюків залишає гіркий післясмак. Поява Потєхіної та вразливість Роми відкривають нові горизонти для міфології.6. "Сходи"
"Сходи" - шоста історія циклу, де напружена містика "Палія" змінюється філософським осмисленням природи бригади та їхнього зв'язку з Валеркою. Це поворотний момент: внутрішні конфлікти героїв і загадка "чорної поземки" виходять на передній план, а війна стає тлом для метафізичної подорожі. Атмосфера густа і багатошарова: від затишку Божевільного Чаювання до моторошного жаху сходів, від запаху бузку до смороду лупи. Стиль зберігає баланс між іронією, болем і поетичністю, досягаючи піку в сцені спуску, де голоси війни зливаються з кошмаром. Це розповідь про страх стати "мешканцем", про спуск у безодню заради порятунку і про тендітну надію, яку дає зв'язок між живими і мертвими. "Сходи" - оповідання, де містика і людське сплітаються у спуску Роми, а фінал із Тамарою в бригаді дає світло серед мороку. Сцена з поземкою і QR-кодом - моторошна й інтригуюча, а пояснення Валерки - зворушливо просте. Це кульмінація запитань про призначення бригади та їхню залежність від хлопчика, історія про спуск у страх заради підйому до порятунку, що залишає надію і запитання про те, хто кого тримає на плаву в цьому розореному війною світі.7. "Дорога"
"Дорога" - сьомий розділ циклу, де напружена містика "Палія" і філософська глибина "Сходів" змінюються тихою, але пронизливою драмою про обов'язок і його ціну. Атмосфера оповідання - спекотна тиша червня, просочена втомою війни, контрастує з внутрішньою бурею героїв. Від запаху бензину в "Ниві" до дзвінкої порожнечі будинку на Москалівці - кожна деталь підсилює відчуття затишшя перед неминучим. Стиль залишається вірним собі: образний, з гіркою іронією і живими штрихами, але тут він стає стриманішим, відображаючи тяжкість вибору Романа. Це історія про те, як обов’язок - живих чи мертвих - стає пасткою, і про те, як порятунок одного може зруйнувати іншого.
"Дорога" - тиха, але потужна розповідь про жертву і провину.
Сцена з Ромою за кермом "Ниви" - кульмінація його зростання, а відхід Царьова - гіркий тріумф. Царьов іде, залишивши бригаду в сум'ятті, а Романа - з тягарем провини й усвідомленням, що їхня робота може бути не порятунком, а вбивством.
Фінал із сиреною залишає тривогу, посилюючи тему війни. Це поворотний момент, де бригада стикається з межами своєї місії.8. "Чужа пам'ять"
Містична напруженість "Палія" і філософська глибина "Сходів" поступаються місцем внутрішній боротьбі Романа і розкриттю природи "чорної поземки". Спека липня, просочена втомою війни, стає тлом для роздумів про пам'ять та ідентичність. Атмосфера густа й відчутна: від асфальту, що плавиться, до запаху чубушника, якого немає. Стиль залишається живим - з іронією, болем і поетичними відступами, досягаючи піку в сцені з "відчуттями", де Роман балансує між захопленням і жахом. Це розповідь про те, як чуже проникає у своє, про ціну угоди з темрявою і про те, як війна залишає слід навіть у живих.
"Чужа пам'ять" - пронизлива розповідь про межі "я" та ціну надприродного дару. Сцени з відчуттями - від тополі до морозива - заворожують, а усвідомлення підробки б'є в серце. Фінал із хлопчаками і світлом залишає тривожну надію. Це кульмінація внутрішньої боротьби Романа і поворот у розумінні поземки.9. "Блокпост"
"Блокпост" - драма про обов'язок і приховані страхи. Атмосфера спекотного дня, просочена втомою війни, оживає через деталі: тріщини на Daewoo, запах гару, гавкіт Тарзана. Стиль залишається живим - з іронією, болем і точними штрихами, досягаючи піку в сцені сутички пса з поземкою. Це розповідь про невидимих вартових - живих і мертвих, - про те, як війна виявляє правду про людей, і про кордони, що тримають кожного на своєму місці. Оповідання напружене і зворушливе, де сутичка Тарзана з поземкою - яскравий момент, а фінал із роздумами про службу - гіркий акорд. Тарзан як мешканець-страж додає нову грань міфології, а викриття Ведмедя - реалізм війни. Це історія про те, як обов’язок тримає нас на місці, навіть якщо він роз'їдає зсередини.10. "Я хочу жити"
"Я хочу жити" - десятий розділ циклу, що підбиває підсумок еволюції бригади і "чорної поземки". Атмосфера пригнічує - від застою "Божевільного Чаювання" до смороду спальні старої баби, але світло надії пробивається у фіналі. Стиль залишається живим: з іронією ("суїциденточка"), болем і яскравими деталями - телевізори, записки, чадний дим. Це кульмінація боротьби з внутрішньою темрявою: Маргарита обирає життя, а Роман - мету, незважаючи на втому.
"Я хочу жити" - міг бути потужним фіналом, де напруга битви з поземкою і тиха перемога Маргарити залишають світлий післясмак. Сцена на "сходах" - кульмінація містики, а фінал із розривом записки - символ відродження. Це історія про те, як навіть у безнадії можна знайти волю жити.11. "Три кроки вниз"
"Три кроки вниз" - одинадцятий розділ циклу, де містична напруженість "Сходів" і реалізм "Блокпосту" зливаються в емоційну розповідь про обов'язок, страх і зв'язок. Атмосфера осіннього дня, просочена горем похорону і запахом листя, контрастує з внутрішнім хаосом Романа. Стиль залишається живим - з іронією ("моторошна історія"), болем і яскравими деталями: труна на табуретах, сходи "будови". Розповідь про подолання меж - між живими і мертвими, страхом і дією, - що залишає світло надії і тривогу відкриттів.
Лейтенант повертається до труни, але йде "наверх", відмовившись стати мешканцем. Пізніше Роман рятує Валерку від мародерів, спустившись сходами одного з них і вперше фізично впливаючи на живого, передавши йому страх. Валерка пояснює свою природу як "і у воді, і в повітрі, і на землі", а Роман усвідомлює нову силу і відповідальність. Розповідь про межі між світами, сміливість і крихкість життя завершується осіннім спокоєм і запитаннями про "будівництво".
Це історія про те, як страх стає силою, а зв'язок - порятунком, як три кроки вниз ведуть до кроку вгору, залишаючи віру в життя серед осінньої темряви.12. "Три кроки вгору"
"Три кроки вгору" - зворушливий і потужний фінал, де відхід бригади і загибель поземки залишають світло надії. "Будівництво" Валерки - інтригуючий натяк на продовження, а музика Тамари - ідеальна нота прощання.
Це історія про те, як кінець стає початком.
Хотілося б більше дізнатися про "будівництво" - його натяк привабливий, але розпливчастий.
Шкода, що відхід Наташі стався за лаштунками.
Оксана Бацун:
Дочитала "Чорну поземку". Дуже жалкую. Ще б читати й читати. Так, раніше книгу читала за день-два. Зараз - і зір, і робота, і обставини. Але тут ще одне - не хотілося з Книгою розставатися. З її неймовірними героями, чудовими описами, захоплюючими сюжетами. Чудові враження, незабутній післясмак. Біль, сльози, співчуття, наше сьогодні, наше болюче вчора, наше примарне Завтра. Але є Віра, є Надія, є сильні, сміливі, надійні Захисники. Є Україна! Ми Переможемо й все буде Україна! Щиро Вам Дякую! Особливо у світлі сьогоднішніх подій — Харків.
Іван С.:
Прекрасна книга і чудові автори.
Змушує замислитися, навіщо я живу, що роблю просто зараз, і що заберемо з собою: темряву, війну, ненависть, біль... Або ж ні.
Впечатления читательницы из Львова:
Я всегда, даже не будучи патриотом отечественной литературы, с недоверием относилась к зарубежной фэнтези - она была для меня слишком сложной, и не всегда удавалось уследить за мыслями писателя, поэтому и автор Генри Лайон Олди, как и его книги, стоящие на твоих полках, никогда меня не интересовали. А зря... Кто же знал (я, в частности), что это - псевдоним, да ещё такой креативный.
Из книг, что ты мне оставил, я начала с "Черной поземки", и не прочла, а проглотила, прожила... И никакое это не фэнтези, это хроника наших дней, хроника чувств и переживаний, надежд и страхов - прилёты, обстрелы, жизнь, смерть, переплетение одного с другим, и всё это неразделимо... Это наша искривлённая реальность, и если во Львове это не так бросается в глаза, то там, откуда эти ребята ОЛДИ... И жизнь, и смерть там оцениваются по-другому. Спасибо тебе за новые для меня в мои 80 (простите, 79) имена, новую литературу. СПАСИБО!!!
Цікава “пекельна” дискусія навколо нової книги Г. Л. Олді «Чорна поземка»:
LanaRedna: Книга нагадала Ха весною 22, коли росіяни намагалися вчинити голодомор для міста мільйонника.
Sodomca: Идет не война , а СВО. Опять хохгеи все коверкают. "под аккомпанемент сирен воздушной тревоги" , Домбасс , так 8 лет жил
Murzei-chaos: Лицемірні плакси про "бамбили Дамбасс 8 лет" якось забувають, як ці три роки "Асвабадітелі-Онтефошисти" саме Донбас планомірно перетворюють на руїни. Якщо від книжки мерзоту корчить, значить, хороша.
Xeex12: От цікаво, а які претензії до геїв від людини під ніком Содомка? Вам то ця тема має бути близька як нікому. Куди як ближче, ніж регіон, який ви навіть правильно назвати не можете. Чи то Бомбас, чи то Домбас.
А чорну поземку я і сам бачив - тож цілком розумію витоки авторських ідей. Коли в місті безперервні пожежі, які пожежники не встигають погасити, і горять ринки, школи, заправки, житлові будинки, якісь склади і заводи - то все навколо засипано дрібним чорним попелом. Зимовий вітер його носить по мерзлому асфальту і скручує у вихори-апокаліптична картина. А коли ракета влучила в бібліотеку - ну це правда вже влітку 22 року було - на кілометр навколо було засипано уривками згорілого паперу - як чорним листям.
З приводу книги - автори як завжди на висоті. Пробиває до сліз.
Категорично рекомендую.Arcticfox1: За Олді з дитинства. Зара почитаю. Ці, які "сво", їм телевізор ампутував мозок, або якусь важливу звідти частину. Тому й не бачать, що всі, буквально, нормальні країни, дивлячись на рашку, відчувають блювотний рефлекс, як коли бачать мерзенну гадину. І тільки виродки на кшталт Кімченина і аятол, які вішають своїх же співгромадян і розстрілюють їх з гармат, вітають кривавий Мордор.
tt1000: Народ, ви не плутайте, - як казав Лев Бику в анекдоті.
У біблії ніколи не було сказано, що в Содомі займалися саме мужолозтвом, і тому бог їх спалив.
Це вже трактування авторів Нового часу.
Насправді було написано, що гріхи їхні були настільки жахливі, що ні сказати, ні описати. Без конкретики.
Оскар Вайльд, до речі, застосовує саме цей метод у "Доріані Греї". Він теж пише, що не було нічого з найжахливіших речей, що б його персонаж не зробив. Тобто, теж підставте самі, що для вас найгірше.
Так і Содомка. Російська армія і країна показала, що немає жодних моральних заборон ні в чому в них. Придумайте найстрашніше, пошукайте в інтернетах усі найгірші способи тортур і умертвіння - населення і друга армія світу це вже "можемо повторила".(((
І сказала, що, по-перше, це не вони.
По-друге, ось фоточки і відео.
По-третє, так і треба, зітремо з лиця землі - але нацисти це хтось ще))Varela: Прочитаю эту эту книгу, у Олдей обычно сильно получалось, правда лет 30 назад, и чуть позднее. Вопрос в другом: а где противостояние хохлосрачу? Где модераторы? С 2008 русских склоняют!
Schrödingeri Kass: Рекомендую до читання всім, особливо любителям іскандерів і калібрів. Не проходьте повз! Залишайте тут свої висери. Буду потихеньку поповнювати свій ЧС.
Островитянка: По сути - графомания махровейшая. По теме: я жду книгу о преступлениях украинцев в Судже, должен же кто-то об этом написать. Изнасилованные, убитые женщины, дети, старики этого заслуживают.
Silent_logist: Ось таки талановиті письменники Громов із Ладиженським. Начебто звичайний текст - а скільки «ніколинівчомуневинуватих росіян» тут у коментах моментально розкрилося, хехе. Причому навіть ті, від кого і не очікував, а піди ж ти, рашистське мудло проявилося моментально.
Добрий Мізантроп: Авторів читаю вже понад 20 років, перші їхні книжки досі в книжковій шафі стоять. Не всі книги «зайшли» однаково добре, але більшість на відмінно. Палаючі дупи рашистів додають цій книзі, як мінімум, один бал.
