Зацепится слово за слово...
23.03.2025
Сегодня у Олега Семеновича Ладыженского день рождения!
Если вдруг добрый читатель захочет поздравить меня с днём рождения предметно - милости прошу на авторский сайт "Мир Олди". Там есть книги на любой вкус и в любом количестве. А мы, как обычно, направим вырученные средства на правильные и полезные дела.
* * *
Якщо раптом добрий читач захоче привітати мене з днем народження предметно – ласкаво прошу на авторський сайт "Світ Олді". Там є книги на будь-який смак та у будь-якій кількості. А ми, як завжди, направимо виручені кошти на правильні та корисні справи.
|
Говорят, и на седьмом десятке Ждут чудес - хороших, разных, всяких, Жду и я, судьбой не позаброшен, - Жду хороших. И не спорь со мной, упрямый пупсик, Я дождусь их. |
Кажуть, і на сьомому десятку Див чекають - добрих, різних, всяких, Ось, чекаю, не корюся долі, Будуть добрі. Пупсику, та я ж не сперечаюсь, Дочекаюсь. |
Издания
Во Франции в издательстве Riviere Blanche вышел сборник фантастических рассказов авторов из разных стран «Les Tresors des Fusees (Etranger)». В сборник вошел и рассказ Г.Л.Олди «Viens me voir dans ma solitude» («Посети меня в моем одиночестве») в переводе на французский Виктории и Патриса Ляжуа (Viktoriya & Patrice Lajoye). Огромное спасибо Виктории и Патрису! — они не только перевели рассказ и предложили его в сборник, но и уже прислали писателям авторские экземпляры.
Мысли вслух
Задумчиво:
В карате есть такое мнение: "Если при демонстрации приема вы на одно действие/движение противника делаете два-три своих, этот прием не работает".
Думаю, это так не только в карате.
Олег Ладыженский:
Взвесился впервые за три года.
71 кг.
Меньше, чем было до вторжения. Больше, чем было в апреле 22-го.
Из этого, наверное, можно сделать какой-то вывод, но я не знаю, какой.
Хорошие книги - Олди рекомендуют
Світлана Тараторіна: “Дім солі”.
Видавництво Vivat, 2023; 560 стор.Етнічна техно-фентезі / постапокаліпсис на матеріалі альтернативного Криму (півострів Кіммерик у романі).
З одного боку, ця книга написана вельми динамічно — не те щоб це був прям-таки бойовик, але гостросюжетний пригодницький роман — однозначно. Причому динаміка тут присутня не тільки зовнішня, а й внутрішня.
Тобто, з другого боку, крім пригод, битв та несподіваних поворотів сюжету, в романі присутня внутрішня динаміка розвитку персонажів, їхніх характерів, взаємовідносин та загального світосприйняття. Ніхто з головних героїв “Дому солі” не дійде до фіналу незміненим, таким само, яким з’явився (або з’явилася) на початку цієї історії. І, до речі, на героїв чекають не тільки суттєві внутрішні зміни, а й зовнішні. Бо впливу на все живе таємничого мутагену — суєру — ніхто не відміняв.
З третього боку, коріння подій роману тягнеться у далеке минуле, в яке читачу відкриваються вікна через епізоди-ретроспекції. Тож це ще й деяким чином історично-міфологічний роман, де події далекого минулого мають чималий вплив на те, що відбувається в романі зараз. Становлення і занепад богів і богинь, зв’язок поколінь, історія, міфологія та людська пам’ять становлять невід’ємну й важливу частину цієї книги.
Протягом сотень і тисяч років багато народів і племен намагалися заволодіти Кіммериком. Вони билися та замирялися, співіснували та ворогували, приносили кроваві жертви богам та обробляли землю — але зараз все це змінилося. Країна Старших Братів (привіт, Орвелле!), якою керує могутня військово-релігійна тоталітарна секта, розпочала окупаційну війну, майже захопивши Кіммерик. Спротив ще тривав, хоча більша частина півострова була вже захоплена Старшими Братами, — коли сталася несподівана катастрофа неясного походження: так звані Спалахи. Викиди невідомого досі мутагену суєру, напівпрозорий суєрний купол над півостровом, загибель та перетворення людей і тварин на моторошних мутантів, суєрні бурі та інші незрозумілі та дуже небезпечні явища. Все це змусило Старших Братів відступити — але вони все ще зберігають суттєвий (хоч і далеко не повний) контроль над Кіммериком. В тому числі завдяки потужній та добре озброєній станції «Мати Вітрів», що висить у повітрі над півостровом.
Станція ця — дещо перероблений старий підводний човен з новою “начинкою”, який силою незрозумілої магії чи то дивом тримається у повітрі. Так, так: “Той човен підводний в степах України загинув в повітрі в страшному бою”. І цей бій ще обов’язково відбудеться, але — всьому свій час.
Вони зустрінуться на гиблих просторах випаленого та засоленого Дешту, на який перетворилися квітучі зелені степи Кіммерику. Повноважний посланець Старших Братів, що має з’ясувати, що сталося з його загоном тринадцять років тому, а також відшукати загадкового Мамая і легендарну чи то зброю, чи то стародавній артефакт — Золоту Колиску. Місцева лікарка, що більш за все дорожить своїм сином та приховує давню таємницю — приховує навіть від себе. Тринадцятирічний син лікарки, на якого якимось дивом не діє мутаген-суєр — але який фізично не може відійти далеко від рідного селища. Його друг-мутант хлопчик-лисеня. Дивовижна дівчинка, яку мають принести в жертву, але вона цього анітрохи не боїться. Бо впевнена: з нею нічого поганого не трапиться, а от тим, хто намагатиметься принести її в жертву, буде непереливки. Бо таке вже траплялося...
А також — ватажок місцевих акинджиїв — мисливців за головами, командир загону Армії Потвор, стародавня цариця, що після смерті перетворилася чи то на богиню, чи то на демоницю, її нещасний брат, що майже став злим духом-джадалом — і багато хто ще...
Так, всі вони зустрінуться на отруйних просторах випаленого Кіммерику, і події, що через це розпочнуться, назавжди змінять розклад сил на півострові і подарують змученим людям надію...
Яскравий, дивовижний, небезпечний та сюрреалістичний світ роману дещо нагадує світ роману “Борн” Джеффа Вандермеєра. Ні, сюжет, герої, ідеї та багато що інше у Світлани Тараторіної свої, авторські. Але постапокаліптичний світ, населений людьми-мутантами і тваринами-мутантами, гібридами людей з технічними приладами, різноманітними потворами і чудовиськами — жертвами мутацій та генетичних експериментів; по-своєму красиве, але отруйне та небезпечне довкілля, що може непередбачувано змінитися після чергової суєрної бурі; жорстокі експерименти над людьми; загальна сюрреалістична атмосфера та особлива аура роману, а також численні приховані та явні алюзії — все це досить схоже з атмосферою й антуражем роману Вандермеєра. До речі, в українській літературі такі паралелі саме з творчістю Вандермеєра (випадкові чи ні) мені трапляються вперше, і особисто я, коли що, не бачу в цьому нічого поганого.
Тому що “Дім солі”, крім всього іншого, — це ще й відверто постмодерністський роман. Він буквально весь просочений історичними та літературними натяками й алюзіями. Значущі імена, назви та терміни — здебільшого кримськотатарською, але не тільки. Приховані та неприховані цитати. Також тут видні чіткі паралелі з “Дюною” Френка Герберта — небезпечна пустеля, вода як велика цінність, Армія Потвор як досить близький аналог фрименів, Старші Брати у ролі Харконненів — і навіть піщані чудовиська присутні, хоч і не такі великі, як на Дюні. А ще суєр, що змінює людей — хоч, звісно, і зовсім не так, як меланж (прянощі) з Дюни...
А ще у романі неозброєним оком видні чіткі паралелі з окупацією Криму Росією і боротьбою за визволення півострова від окупантів. І наприкінці роману з’являється надія, що визволення справді можливе. А чому саме — не стану розповідати: краще прочитайте сам роман.
Попри всю фантастику, сюрреалізм та постмодернізм, роман написаний дуже реалістично: як історико-міфологічні ретроспекції, так і “сучасна” лінія. Пейзажі спотвореного Спалахами Кіммерика, руїни містечок та селища “засолених”, тварини та люди-мутанти, описи героїв, одяг, прикраси та амулети, побут, їжа, різноманітні ритуали, пісні, казки та легенди, місцева термінологія та сленг, добре персоніфікована мова героїв, а також історичні деталі — все це створює яскравий, неповторний та дуже реалістичний світ Кіммерика. Книга написана зі знанням і любов’ю до Криму, його мешканців та історії, легенд і міфології — Світлана Тараторіна сама народилася в Криму і добре знає те, про що пише, хоч світ Кіммерику і поданий нам через призму авторської фантазії.
З динамікою, психологічністю та розвитком персонажів в романі все теж досить добре, інтрига книги складна і закручена неабияк. От тільки ближче до кінця роману, як на мене, присутній деякий перебір з поясненнями, ретроспекціями та рефлексією героїв — особливо в досить довгій розв’язці після кульмінації. Перебір не критичний, але він є. Так, треба було розставити всі крапки над “і”, все правильно. Але, як на мене, можна було б зробити це трохи стисліше та динамічніше.
Але, звісно, це моє особисте суб’єктивне враження. Попри цей дрібний недолік, загалом роман мені сподобався. Протягом читання від книги було важко відірватися. Це жорстока, але світла книга про боротьбу та пам’ять, про свободу та рабство, про зв’язок поколінь, про те, що минуле не варто забувати — але іноді його треба “відпускати”, щоб рушити далі. А ще — про любов і ненависть, про дружбу і ворожнечу, про помсту і прощення — і про те, що земля і люди на ній виживають попри все, і це дарує нам надію.
Тож рекомендую.
Стихи
Вышла аудио-версия нового поэтического сборника «Ящики Пандоры» в исполнении Олега Ладыженского. Для всех, кто уже приобрел сборник, аудио-версия теперь доступна в личном кабинете на сайте: заходите и скачивайте. А кто еще не приобрел сборник, ожидая именно аудио-версию...
Олег Ладыженский:
Сам удивляюсь, да.
В разделе "Стихи войны" на авторском сайте "Мир Олди" за три года опубликовано 12 сборников поэзии (на двух языках + авторские аудиоверсии): "Я шел по битому стеклу…"/"Я йшов по злих уламках скла...", "Фантомная боль"/"Фантомний біль", "Остров сирен"/"Oстрів сирен", "Бог устал"/"Бог втомився", "Узелок на память"/"Вузлик на пам’ять", "Волчья луна"/"Вовчий місяць", "Тревожный рюкзак"/"Тривожний рюкзак", "Арлекин и Коломбина"/"Арлекін і Коломбіна", "Баллада усталости"/"Балада втоми", "Золотой верлибр"/"Золотий верлібр", "Хронос"/"Хронос", "Ящики Пандоры".
P.S. Готовится к публикации 13-й сборник "Баллада трёх стен'. Пишется 14-й: "Замёрзший день".
|
Зацепится слово за слово, Крючки отрастит, шипы, Глядишь - казачок-то засланный, И стих не поет, шипит. Но слюбится как-то, стерпится, Чужое врастет в свое, Глядишь - огонек затеплится, И стих не шипит, поет. |
Зачепиться слово за слово, Гачки відростить, шипи, Дивись - козачок-то засланий, І вірш не співа, шипить. Та злюбиться якось, стерпиться, Присвоїть чужі слова, Дивися - вогонь затеплився, І вірш не шипить, співа. |
|
* * * Я думал, бумагу чернилом марая, Что в этом и кроется путь самурая, Что миг просветленья реально возможен, Раз слово, как меч, вылетает из ножен. Потом я бумагу марал пишмашинкой, И прежние взгляды счёл глупой ошибкой, Вот копия первая или вторая, И это, наверное, путь самурая. Потом я успешно марал мониторы, В атаке был укэ, в защите был тори, Сходились абзацы, мечами играя, И в этом мне виделся путь самурая. Из ножен мечи - это ныне смартфоны, А путь не имеет ни цели, ни формы, А ронин скитается пыльной дорогой, И ронина лучше руками не трогать. Я был дурачиной и жил идиотом, Я думал, что путь самурая - да вот он! Лежат лепестки под цветущею вишней, Гляжу я на небо, а может, и выше, Слова, будто пёрышки, перебирая... При чём тут, скажите мне, путь самурая? |
* * * Я думав: чорнилом папір замараю, Й мені тут відкриється шлях самурая, Просвітлення мить - то реально можливе, Бо слово, як меч, наче шабля, мов злива. Я потім папір друкмашинкою мучив, І погляд колишній поету прискучив, Ось копія друга, ось третя є з краю, І це, мабуть, впевнений шлях самурая. Я далі успішно марав монітори, В атаці був уке, у захисті - торі, Рубились абзаци, меч б'є та карає, І тут мені бачився шлях самурая. Із піхов мечі - це сьогодні смартфони, А шлях ні мети, бач, не має, ні форми, А ронін блукає курними шляхами, І краще його не чіпати руками. Я жив ідіотом, я дурнем був млосним, Я думав, що шлях самурая – та ось він! Лежать пелюстки, де красується вишня, Дивлюсь я на небо, а може, і вище, Слова, мов пір'їноньки, перебираю... І справді, до чого тут шлях самурая? |
|
* * * Пускай седы мои виски, Пускай бессонны ночи – Люблю я женщин, мужики! …а мужиков – не очень. |
* * * Хай сиві скроні, хай круки Роки склювали мужні, - Кохаю жіночок, дядьки! ...а ось дядьків - не дуже. |
|
* * * Знал много умных, добрых мало знал, Знать, оскудела доброты казна, Знал много шумных, мало молчаливых, Видать, людей пугает тишина. |
* * * Розумних знав багато, добрих знав Замало, бо пуста добра казна, Багато галасливих знав, замало Знав мовчазних, бо тиша нам страшна. |
|
* * * Дома стояли, как надгробья, Дома смотрели исподлобья, Моргали желтыми глазами И понемногу исчезали, Стирались в памяти и жизни, В военной растворялись жести, Как будто Бога разложили На слово, мимику и жесты. Дома, как призраки, стояли, Плыл месяца дощатый ялик, Вздымались к небу горы дыма, И было так необходимо Успеть понять, суметь вернуться, А нет, хотя бы оглянуться, Застыть, уняв больную совесть, Столбом из онемевшей соли. |
* * * Були будинки, як надгробки, Вони дивилися спідлоба, Моргали жовтими очима, За мить ставали іншим чимось, Зникали з пам'яті, небоги, Тонули у військовій жерсті, Так, наче тут розклали Бога На слово, міміку та жести. Будинки-привиди стояли, Плив місяця дощатий ялик, Здіймався дим у чорне небо, Й було потрібно, конче треба Зуміти, встигнути, вернутись, А ні, то хоч би озирнутись, Завмерти, вгамувавши совість, Сухим стовпом з німої солі. |
|
* * * Мир осколки и пули пробили во многих местах, "Миру - мир!" не звучит, откликается "Миру конец!" Мир изодран, как плащ, побывавший в терновых кустах, Мир изодран, как лоб, на котором терновый венец. |
* * * Світ уламки та кулі пробили у різних місцях, "Світу - мир!" не звучить, відкликається "Світу кінець!" Світ роздертий, як плащ, що бував у тернових кущах, Світ роздертий, мов лоб, на якому терновий вінець. |
|
ВЕРЛИБР ЗЕРКАЛ Эти люди ждут от политиков справедливости, Эти люди ждут от чиновников честности, От бюрократов они ждут милосердия, А от окружающих они требуют, Чтобы те превратились в зеркала. Да, в зеркала, Упакованные в рамы, Овальные, квадратные, прямоугольные рамы, Четкие границы, За которые ни шагу, ясно! Они требуют, чтобы эти зеркала отражали этих людей, Которые от политиков ждут, От чиновников ждут, От бюрократов ждут. Если же в зеркале отразится кто-то другой, Непохожий на них, То и они станут непохожи на себя: Вот клыки, Вот когти, А вот и ты, разорванный в клочья, Потому что не то отражал И не так отражался, Вот и не отразил. Они, в сущности, хорошие люди, Так они говорят, Стоя над тобой. |
ВЕРЛІБР ДЗЕРКАЛ Ці люди чекають від політиків справедливості, Ці люди чекають від чиновників чесності, Від бюрократів вони чекають милосердя, А від оточуючих вони вимагають, Щоб ті перетворилися на дзеркала. Так, на дзеркала, Запаковані в рами, Овальні, квадратні, прямокутні рами, Точні межі, За які ні кроку, зрозуміло! Вони вимагають, щоб ці дзеркала відбивали цих людей, Які від політиків чекають, Від чиновників чекають, Від бюрократів чекають. Якщо ж у дзеркалі відобразиться хтось інший, Не схожий на них, То й вони стануть несхожими на себе: Ось ікла, Ось пазурі, А ось і ти, розірваний на шматки, Бо не те відбивав І не так відбивався, От і не відбив. Вони, по суті, добрі люди, Так вони кажуть, Стоячи над тобою. |
|
* * * В помиральной яме шум и гам, Слава нам, проклятия врагам, Жизнь бурлит в той яме помиральной, Что стоишь, товарищ, прыгай к нам! |
* * * У помиральній ямі шум і гам, Там слава нам, прокляття ворогам, Життя вирує в помиральній ямі, Стрибай до нас, товаришу! - Ага! |
|
* * * Европу бык украл, увез исподтишка, Любовь, конечно, зла, полюбишь и быка, Но годы пронеслись, состарилась Европа, В кастрюльке кипятит стаканчик молока. |
* * * Європу бик украв, відвіз і налякав, Кохання, звісно, зле, полюбиш і бика, Але роки летять, Європа постаріла, В каструльці кип'ятить пів склянки молока. |
|
БАЛЛАДА О СНЕ В пути я занемог. И все бежит, кружит мой сон По выжженным полям. Мацуо Басё Бежит мой сон по выжженным полям, А мне бы рощи, а не это всё, А мне б лететь вдогонку журавлям... Подлец Басё! В моем пути я сердцем занемог, Над головою - меч семи колец, И крикнул бы, да с вечера немой... Басё подлец! Три строчки, как три шага от стены К стене, и вновь, и снова, и опять, Я бодрствую и всё же вижу сны, Хоть время спать. – Мадам, вас без ста грамм не разберёшь! Так вы прочли строку, и даже две? – Нет, не читала. Впрочем, вы хорош, Как человек! Как человек, я вовсе не хорош, Давно не мальчик, жару не задам, Обломан клык, растрачен медный грош, Увы, мадам! Вы в сон вошли без спросу - и ушли, Опять же не спросившись. Был бы вальс, Да не с кем. Откричали журавли. Я знаю вас? Бегу искать меж бытием и сном, Бегу, кружу меж городов и сёл, На трёх строках, мечтая об одном... Подлец Басё! Подайте грошик, памятку, намек, И я готов хоть целый век идти, В моем пути я сердцем занемог, В моем пути. |
БАЛАДА ПРО СОН Занедужав у дорозі. І все біжить, кружляє мій сон Випаленими полями. Мацуо Басьо Біжить мій сон згорілими полями, Мені б хоч раз невипалений гай, Мені б летіти в небі з журавлями... Басьо, ти гад! Я у дорозі серцем занедужав, Над головою - меч сімох кілець, І крикнув би, та з глоткою не дуже... Басьо, стервець! Ці три рядки, як від стіни три кроки До другої стіни, і знову, знов, Час спати, сон прийшов, сон тут, допоки... Чи відійшов? – Мадам, ви й на тверезу душу дивна! Ви прочитали хоч один рядок? – Ні, не читала. Втім, ви, як людина, І цар, і бог! Ні, як людина, геть я не хороший, Давно не хлопчик, гарту не завдам, Зламалось ікло, витрачені гроші, На жаль, мадам! Ви в сон мій увірвалися - та й раптом Без попиту пішли. Тут був би вальс, Та ні з ким. Журавлі мовчать, і крапка. Я знаю вас? Біжу шукати між буттям і снами, Біжу, кружляю поміж міст і сіл, На трьох рядках, зі мною, з вами, з нами... Басьо, ти псих! Подайте натяк, пам'ять, тінь на розі, І буду йти, хай навіть трафить шляк, Я занедужав серцем у дорозі, Такий мій шлях. |
|
* * * "Я художник, я так вижу," - Отвечает кто-то с неба, Взрывы ближе, ближе, ближе, Лучше, чтобы не ко мне бы, А ко мне, так не томи же, Выдавай, приятель, визу... "Я художник, я так вижу," - Отвечает кто-то снизу. Вот, стою посередине Между низом и верхами, Словно в ледоход на льдине Прыгаю да трепыхаюсь, Голос снизу, голос свыше, То ли днями, то ль ночами... "Я художник, я так вижу," - Отвечаю, отвечаю. |
* * * "Я художник, я так бачу," - Хтось відповідає з неба, Вибухи все ближче скачуть, Краще, якби не до мене б, А до мене, так пробачу, Видавай скоріше візу... "Я художник, я так бачу," - Хтось відповідає знизу. Посередині стою я Поміж низом та верхами, Ще стрибаю, ще боюся, Ще розмахую руками, Голоси сміються, плачуть, Зверху, знизу, зблизька, з далі... "Я художник, я так бачу," - Голосам відповідаю. |