Письменник має бути один

16.06.2024

Новые издания

Вийшли друком перші книжки спільного проєкту / серії «Слова України» видавництв Freedom Letters (Великобританія) і Друкарський двір Олега Федорова (Україна, Київ). Книги друкуються в Києві, українською.
Зокрема, перші три книги проекту — це книги Генрі Лайона Олді та Олега Ладиженського «соло», написані в часи повномасштабного вторгнення: документальна проза (щоденники), художня проза та вірші Олега Ладиженського.

• Г. Л. Олді: «Вторгнення» - документальна проза (щоденники)
• Г. Л. Олді: «Двері в зиму» - художня проза
• Олег Ладиженський: «Балада солдатів» - вірші

Видавець Олександр Красовицький пише:
"Серед того, що очікує в чергах на друк, є і така нестандартна книга з металізованою обкладинкою, яка стане для нас технологічним проривом".
А ми додамо, що дві наступні книги трилогії "Ойкумена" теж вже в принципі готові до друку. "Лялькар" є на сайті "Фоліо" з поміткою "незабаром". Посилання в коментарі.
Чекаємо з нетерпінням!

Околокнижное

Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського пропонує до вашої уваги довідник "Письменник має бути один" - інформаційно-бібліографічний огляд творчості харківського дуету Г. Л. Олді. Цей посібник рекомендовано для фахівців, організаторів дозвілля та шанувальників творчості письменників.
Посилання у першому коментарі.
Укладач посібника: Денис Мотузюк, провідний бібліограф відділу наукової інформації та бібліографії.
Від Олді особисто: щиро дякуємо за цю масштабну роботу!

От себя добавим - в 2018 году (к 55-летию писателей) похожее научно-методическое пособие выпустила Харьковская областная библиотека для юношества - "Литературные братья Олди".

А тем временем стоит напомнить, что на сайте продолжатеся публикация романа "Черная поземка". Надавно была опубликована десятая исторяи - "Я хочу жить". А уже совсем скоро вас ждет 11, предпоследняя, новелла - "Три шага вниз". На бумаге роман уже вышел на русском языке в издательстве Freedom Letters. Украиское издание готовит харьковское Folio. И есть отзывы от читалей.

Gintautas K. Ivanickas, Литва:

Тричі починав писати відгук і тричі видаляв написане. Не так, не те... Насилу підбираються слова. Так що, давайте, для початку я просто процитую анотацію, а там подивимося, що ще я зможу до неї додати.
"Чорна поземка" - це роман у новелах. Дванадцять історій, пов'язаних між собою персонажами та світом. Перші чотири я вже читав в іншій збірці авторської прози, тож більш-менш знав, про що йтиметься. Читав, але повторив. І всім рекомендую, бо хоч кожна з дванадцяти новел – самодостатня історія, всі разом вони розповідають ще одну, якщо хочете, мегаісторію.
Важко визначитися і за жанром. Так, фантастика (хоча я вважав би за краще, щоб похмура реальність сьогодення, де відбувається дія, теж була лише фантастикою). Можливо, я навіть віддаю перевагу слову «містика». І, мабуть, не дарма «Чорна поземка» чимось мені нагадала Стівена Кінга. Не всякими жахами, а тим, як йому вдається переконливо вплести ірраціональний елемент у повсякденний і звичний світ.
Війна, про яку розповідає перше речення анотації, відбувається десь за кадром. Але її відлуння постійно переслідує. Як персонажів, і читача. Я не знаю, чи зблідне колись у пам'яті образ мертвого водія, який навіть після смерті продовжує твердити: «Треба, треба їхати. Адже вони чекають там. Аптечки, турнікети... чекають...»
П'ять із п'яти - без питань.

Хорошие книги - Олди рекомендуют

Подолати свій страх
Ілларіон Павлюк: “Танець недоумка”. Видавництво Старого Лева, Україна, Львів, 2019; 680 стор.

Роман Ілларіона Павлюка “Танець недоумка” — це науково-фантастичний трилер з суттєвою психологічною складовою. І ця складова здебільшого стосується природи людського страху, його коріння, підсвідомих комплексів, впливу на поведінку людини — та його подолання. Також, крім психології страху, суттєва увага тут приділяється біології — саме в цій області лежить основне науково-фантастичне припущення роману. Але, звісно, є тут і різноманітна техніка, і потужна футуристична зброя, і міжзоряні перельоти — бо дія роману відбувається у “зоряному майбутньому” людства.
Початок книги особисто мене не дуже вразив. Герой зі спадковою генетичною хворобою, яка може проявитись у будь-який момент (а може й не проявитись: 50 на 50), страждає на похмілля, в нього сімейні проблеми, він намагається знайти роботу, але йому відмовляють раз у раз, він свариться с дружиною, в нього закінчуються гроші... Написано все це досить переконливо і талановито, але особисто я такого читав багато, тож на початку роману нічого надзвичайного та цікавого не відбувається; інтерес читати далі є, але не дуже великий. Передбачити найближчий розвиток подій неважко: зрозуміло, що герою знов відмовлять на черговій співбесіді, інші проблеми теж не заставлять себе чекати, і біологу за фахом та колишньому військовослужбовцю Гілю Гіршевичу доведеться ухопитися за єдину пропозицію, що в нього залишилася.
Ця пропозиція надходить Гілю від приватної військової компанії «Корпус конкістадорів» зі штаб-квартирою у Токіо. Дуже хороша зарплата, страховка, соціальний пакет, але... Звісно, є оце саме “але”. Треба вирушити разом з родиною світ за очі до іншої галактики, досліджувати та освоювати таку собі планету Іш-Чель, названу на ім’я давньої ацтекської богині. І за ті три роки, що триватиме контракт, на Землі завдяки просторово-часовим парадоксам пройде близько сорока років.
Але чи це всі “підводні каменюки” контракту з «Корпусом конкістадорів»? Чи, можливо, є ще якісь приховані “нюанси”, що становлять набагато більшу небезпеку?
Згодом герой і читач про це дізнаються.
З того моменту, як герой приймає пропозицію, події починають розвиватися набагато жвавіше, й інтерес до читання швидко зростає. Захищене поселення колоністів, учених та військових на далекій планеті. Різноманітна небезпечна фауна та флора. Цікаві дослідження. Нові колеги по роботі та службі. Запрошення прийняти участь у черговому виїзді за периметр — і виїзд цей “не зовсім офіційний”, як розуміє Гіль. Перші прояви хвороби, яких так боявся герой. Величезна спокуса спробувати прийняти недосліджену речовину інопланетного походження, яка може йому допомогти. Але які можуть бути побічні наслідки? Гіль цього не знає і тому тримається до останнього...
Події розвиваються щонайдалі швидше, починаються криваві вбивства, загадкові та зловісні перетворення; небезпека загрожує всім землянам, включно з родиною Гіля — і задля порятунку своєї доньки Ельзи Гіль наважується порушити всі правила, статути, закони та табу і приєднатися до плану своєї колеги Ірми, щоб примусити керівництво до негайної евакуації всього поселення з Іш-Чель на Землю.
Але, як відомо, ніщо ніколи не йде за планом...
Щільність подій та напруга, драйв і саспенс швидко зростають. Усі неприємності, що тільки можуть трапитися, обов’язково трапляються, і герою доводиться виплутуватися з чергової смертельно небезпечної халепи з дивною регулярністю. Та попри це темпоритм роману автор трохи не витримує. Так, психологічна складова, боротьба героя з власними страхами, внутрішніми та зовнішніми, тут дуже важлива, тому рефлексія Гіля цілком доречна. Але, як на мене, цієї рефлексії в романі все ж трохи забагато. Іноді вона помітно гальмує розвиток дії. Але ближче до фіналу темпоритм книги вирівнюється, і від останньої чверті роману вже просто неможливо відірватися.
Справжня ситуація на планеті, головна мета експедиції, прагнення керівництва «Корпусу конкістадорів», очільників експедиції, Ірми та інших персонажів, всі “скелети у шафах”, передісторія планети Іш-Чель і її відкриття, доля попередньої експедиції, та “хто є хто” насправді — все це відкривається пред героєм та читачем поступово і по частинах. Не раз і не два картина того, що насправді відбувається, стає догори дриґом, щоб згодом знов створити черговий кульбіт, а потім зробити його ще раз...
Але наприкінці кінців все стає на свої місця.
Треба відмітити, що у цій книзі є багато алюзій, відсилань і паралелей з такими фільмами, як “Щось” (1982), “Чужий” (1979) та “Чужі” (1986) і особливо — “Вторгнення викрадачів тіл” (екранізації 1956 та 1978 років за романом Джека Фінні “Викрадачі тіл” (1954)). Також я відчув тут відлуння фантастичного оповідання “Привид V” Роберта Шеклі та деяких інших фантастичних оповідань менш відомих авторів. Але попри те, що всі ці паралелі, відсилання та алюзії достатньо відверті, сама історія загалом, сам роман “Танець недоумка” — безсумнівно, авторській і у достатній мірі оригінальний. Попри деякі схожі сюжетні ходи, цей роман підіймає зовсім інші проблеми і питання. Основний його зміст, акценти та ідея лежать саме у філософсько-психологічній області. Взаємовідносини людей, маніпуляція свідомістю й одних людей іншими, ієрархія цінностей, цінність людського життя, сімейні відносини — і, як я вже писав, більш за все — природа страху і його подолання.
При цьому в романі цілком вистачає зловісних таємниць, заплутаних інтриг, небезпечних пригод, бійок, стрілянини та фантастики. Є також окремі вкраплення гумору — деколи чорного, а деколи й достатньо світлого. Хороша літературна мова, напружений сюжет (крім самого початку хіба що), переконливі психологічні портрети персонажів, вдала персоніфікація їхньої мови. Щоправда, розкриття характерів тут є, але щодо їхнього розвитку — не так, щоб дуже.
Словом, попри деякі відмічені вище недоліки і передбаченість кількох сюжетних ходів, загалом роман мені сподобався (хоч і трохи менш, ніж “Я бачу, вас цікавить пітьма” того ж автора). Добротний психологічний НФ-трилер. Прочитав з цікавістю та задоволенням. Рекомендую.

Перемогти дракона можна і без меча Віталій Медвідь: Думай вгору. Повість-фентезі. ВЦ «Академія», Україна, Київ, 2024; 160 стор.

Як на мене, ця повість — це щось середнє між авторською чарівною казкою та дитячою фентезі. “Казкова фентезі”? Мабуть, так. Ще й з елементами “урбаністичної фентезі”. Тож із жанром цієї повісті все досить складно (до речі, не бачу у цьому нічого поганого; більш того, на межі різних жанрів часто з’являються гарні та оригінальні твори).
З віком читача, для якого написана ця повість, все теж досить складно. Формально ця фентезі-казка написана для юних читачів 10-13 років. (11-12 років — оптимально). Але крім пригод, магії, паралельних світів, іронії та гумору — цілком, як на мене, зрозумілих, цікавих і (сподіваюся!) захопливих для дітей відповідного віку — а також реалістичних і дотепних сімейних та шкільних епізодів, — крім всього цього у цій повісті є й те, що я б не побоявся назвати своєрідною філософією. І ця філософія, хоч і не вельми складна, може бути не зовсім зрозумілою для юних читачів, або просто пройти повз їхнє сприйняття. Хоча, можливо, я недооцінюю сучасне юне покоління, і все вони прекрасно зрозуміють і сприймуть. Або, принаймні, прочитають цю повість просто як захопливу пригодницько-магічну історію, а щось з філософії автора осяде у підсвідомості, щоб, в ідеалі, згодом дати свої плоди. Події повісті розвиваються по двох лініях. У перший лінії живе собі у світі, дуже схожому на наш, дружна щаслива сім’я. Батько Артем працює рятувальником. Його дружина Лариса теж працює, кожного дня поспішаючи “на зміну” — і до останньої сторінки повісті здається неважливим, де саме вона працює. Син Стас навчається в школі, а маленькій Каті до школи ще зарано, але вона вже теж виразна особистість і згодом відігра̀є у цій історії чималу роль.
Коротше, начебто все у цій родині як у звичайних людей, та є одне “але”. Артем — не простий рятувальник. У своїй справі він зазвичай використовує магію, якою добре володіє. І у Стаса теж є магічні здібності, яки він намагається потай розвивати та використовувати — і одного разу призиває з іншого світу незрозумілу сутність, яка починає бешкетувати в хаті. Доводиться втілити цю сутність у плюшевого ведмедика Катеринки — і цей ведмедик несподівано стане у великій нагоді, коли в цьому світі з’являться зловісні Сірі (ні, це не вовки), від яких Артему з Ларисою вже одного разу довелося тікати...
А ще десь є таємничій дідусь Стаса з Катеринкою, батько Артема, який до пори до часу не з’являється особисто, але пише чарівну Казку, яку з захопленням читає Артем.
І ось події цієї Казки: пригоди юних Люмрика та Сольки, мудрої, але дивакуватої та сварливої Габи, колишнього воїна Руха з іншого світу та досвіченого, але незграбного вчителя Зугурдика — це й є друга лінія повісті. Всі вони живуть в мирному, затишному та дивовижному світі, пронизаному магією та повному цікавих дивовижних істот, здебільшого безпечних — за дуже рідкісними виключеннями. На відміну від послідовного та зв’язного розвитку подій у першій лінії, епізоди з Казки даються окремими фрагментами — так, як читає Казку Стас. Але поступово мозаїка цих фрагментів теж складається у відповідну послідовність, і в ній потроху проявляється та сама філософія, про яку я згадував вище. “Думай вгору” — не випадкова назва для цієї повісті. Бо якщо дивитися тільки собі під ноги, щоб випадково їх не забруднити та не вступити у калюжу, та думати тільки про це — ти ніколи не побачиш хмар та зірок, не побачиш неба. Не побачиш всієї краси цього світу, не навчишся літати та ходити між світами — і багато чого ще. “Думати вгору”, перемагати самого себе, розвивати волю та дух, слухати своє серце, перебороти та використовувати собі на користь свій страх, вміти постояти за себе, не використовуючи агресію — всьому цьому вчать юних Люмрика та Сольку Рух, Габа й подеколи — Зугурдик. І одночасно вчаться самі, бо й вчителям завжди є чому вчитися. І це все не абстрактна теорія: всі їхні уроки суто практичні й цікаво та дотепно описані автором.
І ось, з захопленням читаючи цю Казку, Стас потроху сприймає ці уроки, цю філософію — і починає втілювати дещо з неї у спробах допомогти батькові впоратися з нашестям Сірих, що загрожує їхньому світові. Спочатку кожен намагається діяти наодинці, але тільки об’єднавшись разом з батьком та дідусем — а також не забуваємо про маленьку Катеринку! — героям вдасться перемогти. Перемогти не силою та люттю, не агресією та ненавистю — а зовсім іншим чином. А яким саме — не скажу, щоб не плодити спойлерів!
Відмічу тільки, що наприкінці повісті на читача чекає кілька цікавих несподіванок, лише одну з яких особисто я міг передбачити заздалегідь, а інші — ні.
У підсумку: це вельми добра та позитивна повість-казка, що, як на мене, дуже важливо у наші скрутні часи. Звісно, у світах, де відбуваються її події, теж є свої проблеми та конфлікти, є протистояння та боротьба. Але при всьому цьому ці світи більш добрі за наш, вони пронизані м’яким світлом та любов’ю, надією та прагненням до нових висот. І темрява (або ж сірість), що вторгається туди, наприкінці кінців зазнає поразки — але поразки без знищення ворога. Тому що “Перемогти «дракона» можна і без меча”. Так, у нашому світі це дуже проблематично, м’яко кажучи. Але це ще й залежить і від “дракона”. Бо якщо “дракон” знаходиться у тому, хто тобі насправді не ворог, або ж у тобі самому — то все можливо...
Написана повість живою яскравою мовою, з простими але досить смішними жартами та повністю природними та дотепними репліками персонажів, у кожного — у його особистій манері. Характери героїв, як для такої досить невеликої повісті-казки, розкрити добре, кожен персонаж має свої оригінальні риси та яскраву особистість. Характери більшості героїв розвиваються протягом повісті. З недоліків маю відмітити тільки трохи “рвану” структуру повісті. Епізоди-глави першої лінії часто-густо перериваються фрагментами Казки, що дещо розсмикує увагу і трохи дратує, особливо десь близько до середини повісті. Така “мозаїчна” структура, звісно, допустима, але зміна ліній відбувається занадто часто, як на мене, створюючи такий собі ефект “миготіння” або “стробоскопу”. Ближче до фіналу ситуація потроху виправляється, коли з’являється зв’язок між Казкою та вчинками Стаса, якого Казка надихає діяти певним чином. А у фіналі все остаточно стає на свої місця.
Попри цей недолік, прочитав повість з інтересом та задоволенням — хоч я давно вже не дитина.
Рекомендую.

А вот "ответ" от читателей - обзор на книги из цикла "Чистая земля":

Письменник! Ти джентльмен доброї вдачі!
На тебе чекають розвинуті срачі!
Негайно біжи в інтернетові хащі!
Які там книжки? Наші срачі найкращі!

Поэзия Олега Ладыженского

На сайті з'явилася аудіо-версія нової поетичної збірки «Золотий верлібр» у виконанні Олега Ладиженського. Для всіх, хто вже придбав збірку, аудіо-версія відтепер доступна в особистому кабінеті на сайті: заходьте і завантажуйте. А хто ще не придбав збірку, очікуючи саме на аудіо-версію — ласкаво просимо за посиланням у першому коментарі до цього допису.

Поет наш друг Олег Попенко. Первая песня на стихи Виталия Ковальчука. Очень, очень сильно. Вторая песня - моя "Баллада средних лет" с частичной прекрасной импровизацией Олега Попенко.
Мы живы, пока мы поем и пока нас поют.