Космічний марш

31.10.2023

Книга «Ватажок» - третя частина роману-трилогії «Дикуни Ойкумени» з епопеї «Ойкумена» — у перекладі українською опублікована на сайті ПОВНІСТЮ! І цим завершується публікація роману.

Переклад наступної частини циклу – роману "Втеча на ривок" – практично готовий до публікації. Чекайте на анонсів незабаром.

Наливне яблучко планети качалося по чорному блюдечку. У казці так качаються від бажання побачити далекі краї. У житті, якщо ти не яблуко, а людина, так качаються від болю. Пурпурову шкірочку поцяткували сотні мініатюрних золотистих ранок. Здавалося, в яблуко вгризається армада мушок, яких мордує невгамовний голод.
Перша хвиля безпілотників увійшла в атмосферу Острова Чапель.
Десятки сфер мерехтіли й переморгувалися в командній рубці крейсера «Миротворець», флагмана угруповання ВКС Ліги. Координатори, накриті конфідент-полем, по-риб’ячому роззявляли роти, беззвучно ворушили губами. Руки їхні пурхали зграєю горобців, роблячи стрімкі й точні паси. З однієї сфери чувся голос, механічний настільки, що він міг належати лише людині:
– Вхід першої хвилі точно за графіком. Втрати техніки від атмосферних аномалій – чотири відсотки. Бойові втрати – нуль. Три відсотки апаратів – збої програмного забезпечення. Два з половиною відсотки – відмова камуфляжного поля. Стабільність каналів зв’язку – у межах розрахункової норми. Середній коефіцієнт вимушеного дублювання – дві цілих, сім десятих.

Окремий мотострілецький батальйон № 018 військ спецпризначення збройних сил Співдружності Тлазопіллі було піднято по тривозі о шостій ранку. За дванадцять кілометрів від розташування частини радари засікли пересування угруповань військ ворога. Через п’ять хвилин стало зрозуміло: противник рухається прямо на розташування батальйону. На заняття бойових позицій пішло ще сім хвилин. Ледве останні солдати залягли в стрілецьких чарунках, з-за низьких сопок, чиї підніжжя тонули у світанковому серпанку, з’явилися сталеві гіганти.
Гематрійський крокуючий танк «Нефілім» – видовище не для слабкодухих. Особливо коли сімдесятитонний монстр пре на тебе, стрясаючи землю на пів кілометра навколо, й ламає могутні дерева, ніби тростинки, просто не помічаючи їх.
Штурмових машин було три. Вони наближалися з гуркотом гірської лавини. Позаду «Нефілімів», навмисно відключивши «камуфляж», летіли ударні модулі. На них мало хто звертав увагу. Усі погляди прикипіли до вузьких, наче зубила, броньованих рубок, споруджених на титанічних ногах, що ритмічно рухалися.
Метал ніг тьмяно відблискував.

Сонце стояло в зеніті.
Плити ковзали під ногами, лизали босі ступні шорсткими язиками кішок. Налетів вітер, скуйовдив волосся на маківці. У контрасті з ніччю, із похмурим шелестом дощу, день упав на плечі, як махровий халат після купання.
Спекотно? Ні, ні крапельки.
– Сонце, – Маноя закинув обличчя до неба. Голий, розписаний яскравими візерунками, він стояв у прямому промені світла, наче герой фільму на екрані стародавнього кінематографа. – Добре ж як… Я й забув, як це добре.
У правій руці лейтенант тримав ніж із чорного обсидіану.
– Добре, – луною відгукнувся Марк.
Йому було погано, як ніколи. Піраміда виявилася занадто високою. У Марка паморочилося в голові. Мігрень відступила, зникла, розчинилася в збитих жовтках, що повільно течуть із неба. Це лякало до гикавки. Марк і не знав, до якої міри він звик до ломоти в потилиці, до пташеняти, що клює шкаралупу скронь. Відсутність болю здавалася протиприродною.
– Це ти чудово придумав, – сказав Маноя.
І підняв ніж.

Замість голого, наскрізь продувного степу, замість колючого вітру, снігової крупи, що зривається з низьких сірих хмар, замість дерев’яного щита з кріпленнями й горна з розжареним тавром, Лівію зустріла піраміда. Гладкі плити були витерті тисячами ніг. Сходинки йшли вниз на чотири сторони. І сонце, божевільне сонце Астлантиди над головою: воно обрушувало з небес, вигорілих вщент, потоки нестерпного жару. Сонце смикалося, ніби припадочне, поштовхами, наче сім’я з фалоса, видавлювало з себе порції спеки. Розбухало, зіщулювалося, на мить тьмяніло – і раптом спалахувало сліпучою білизною, погрожуючи зірватися з прив’язі, роззявити термоядерну пащу…
Привіт, подруго, сказала Лівія піраміді. Як же ж, пам’ятаю. Сюди мене та Змія привів Бич, висмикнувши через корсет у свій галюцинативний комплекс. Привів і велів убивати. Знаєш, подруго, я ніколи раніше не думала, що таке можливо. Але ваш Острів Чапель, діра вигрібної ями, той ще клоун. Він підкидає сюрприз за сюрпризом, регочучи над власними жартами. Чому зараз має бути інакше? Тому що я на Тишрі? На планеті гематрів, де базується Рада Ліги; у представництві Великої Помпілії, вважай, у серці Ойкумени?
«Серце? – захлинаючись пульсацією, розреготалося сонце над пірамідою. – Ні, справді, серце?!»