Книги для фронту

28.10.2023

Итоги творческой встречи в Полтаве в конце сентября:

Творчі зустрічі у Полтаві пройшли тепло й радісно. Організація була на самому вищому рівні. Дві затишні й гостинні бібліотеки, прийшло реально багато людей, принесли цікаві питання, відповідати на такі - чисте задоволення.
Кожна зустріч - півтори години енергійного спілкування. А пролетіли так, що ми не встигли озирнутися.
Завтра обіцяють екскурсію та радіо.
Дякуємо організаторам, особисто Андрей Гурник і Ганна Панюта , а також всім, хто прийшов до бібліотек!

Хто ця трійця видатних панів?
Ой, то ж Олді та директор музею космонавтики дивляться на новий експонат краєзнавчого музею - шаблю татарського воїна за часів Менглі-Гірея, яку нещодавно знайшов дайвер, пирнаючи в річку. Шабля стирчала у дні й одразу поїхала на реставрацію.
В кадр шабля, довга, вузька та гостра, не потрапила.
P. S. На другій світлині, як то кажуть, ті ж самі й Андрей Гурник , чудова людина та організатор нашого приїзду до Полтави.

Выступаем в библиотеке, говорим о литературе, а руки у меня как-то не того... Сами становятся в привычные конструкции.
А я ещё думал: очень уж публика внимательно следит!

Новости книгоиздания:

Книжковий форум у Львові.
Цього разу з палацу Потоцьких Львівський книжковий форум переїхав до Порохової вежі (військовий символізм? заходи безпеки? вартість оренди? все разом узяте?) та ще цілої низки інших локацій. Видавців, письменників, читачів і, власне, книжок на форумі, звісно, дещо менше, ніж за мирних часів, — та все ж форум вийшов вельми людним. І «книжковим».
За дивним збігом обставин буквально всі заходи, які я відзначив для себе в програмі в перші два дні, виявилися англійською мовою. Щоправда, була можливість взяти навушники, щоб слухати промовців у синхронному перекладі, але я не став їх (навушники) брати. Вирішив прокачувати свою англійську. І, загалом, не прогадав. Після перших п'яти хвилин «увімкнення» приблизно 80% стало зрозуміло, а про решту неважко було здогадатися за контекстом, мімікою і жестами, у чому допомагали великі проекційні екрани.
Побував на кількох дискусіях / круглих столах / інтерв'ю. Щось було справді цікаво, а десь говорили абсолютно правильні й чесні слова, наводили правдиві факти, вибудовували історичні паралелі та ланцюжки подій — але, на жаль, не сказали при цьому нічого нового, чого б я особисто вже не знав, або що б не було абсолютно очевидно. Для себе відзначу дискусію «Пам'ятаючи наш шлях у майбутнє». Про зв'язок минулого і майбутнього, про спадкоємність поколінь, про необхідність засвоїти і зберегти в пам'яті — в тому числі й у літературі — досвід і уроки нинішньої війни, щоб після перемоги України в цій війні будувати майбутнє з огляду на подібні загрози, щоб подібне більше не повторилося...
Усі, загалом, говорили правильно й цікаво, порушували вельми важливі й цікаві питання — от тільки власне про майбутнє було сказано мінімум. Що ж, коли дали вільний мікрофон — вийшов і виправив це упущення. Говорив про те, що світ після цієї війни ніколи вже не буде колишнім. Про те, що якщо ми (не тільки Україна, а й інші країни) хочемо побудувати для себе нове майбутнє, в якому не тільки було б ураховано відповідні загрози, а й у якому нам хотілося б жити, — нам потрібні принципово нові ідеї, смисли і концепції. А їх поки що немає — принаймні в достатній кількості та якості, в системному вигляді. В України (і не тільки) немає поки що ясного образу, концепції майбутнього, до якого варто було б прагнути і втілювати цей образ у життя. І завдання української літератури — і художньої (наукової фантастики зокрема, але не тільки), і філософської, і політичної — створити цей образ. Створити щось нове і по-справжньому привабливе (а не ледь поліпшену компіляцію з уже відомого і, скажімо чесно, такого, що працює через пень-колоду) — створити в ідеальному вимірі те, що нам самим захотілося б втілити в реальність.
Моя англійська виявилася трохи гіршою, ніж я сподівався, але набагато кращою, ніж я побоювався. У всякому разі, всі думки, які хотів — доніс до людей у зрозумілій формі, і це головне.
На прохання сина, який зараз служить у ТРО, купив на форумі кілька книжок із психології — щоб було що почитати в рідкісні вільні години. Разом із книжками з психології та різними потрібними речами до Сергія також поїхала найновіша книжка Стівена Кінга «Казка». Нам із дружиною купив свіжу книжку Кшиштофа Піскорського «Сорок і чотири». Як прочитаю — поділюся враженнями.
А ще притягнув на форум повний рюкзак примірників нашої (Олді) книжки «Янгол на ім'я Чуйка» — і виставив книжку на стенді «Книги про російсько-українську війну». Виставив як подарунок українським військовим, які заглянуть на стенд.
На першому фото біля стенду — я (Дмитро Громов, ½ Г. Л. Олді) з «Янголом...» у руках і Богдан Горбовий, головний редактор львівського видавництва «Левада», що випустило цю книжку завдяки неоціненній допомозі «Благодійного фонду Козицького» (Львів).
До речі, на цьому ж стенді триває акція «Книги для фронту». І всі екземпляри «Янгола...», що залишилися після закінчення форуму, полетять прямо на фронт, до наших бійців. Утім, наш «Янгол...» уже на фронті. Цю книжку читають в окопах і бліндажах у перервах між боями і ворожими обстрілами. Фото 2, 3 і 4 зроблені Tara Brynhildr. Мабуть, це найвища нагорода для будь-якого письменника.
Від душі бажаємо справжніх янголів-охоронців усім нашим воїнам — і щоб якнайшвидше поверталися додому з перемогою, живі та здорові.

Якщо видавець у себе повідомив, то можна й авторам роздуплитися.
Скоро вийде у видавництві "Фоліо" - нова книга Г. Л. Олді, збірка оповідань 2022-2023 р.р.
Графічні ілюстрації Олександра Семякіна.
Чекаємо!

Так же издательство "Folio"/"Фоліо" запустило серию антологий фантастической прозы на украинском. У них скоро выходит антология украинского хоррору - "Страшнi казки для своїх". А следующей будет антология украинской научной фантастики, собранная Олегом Ладыженским и и Дмитрием Громовым.

В журнале "Galaxies" (Франция) вышел наш рассказ "Спасатели". В журнале "Радуга" (Украина, Киев) вышел наш рассказ "Русалка".
Завтра схожу на почту за посылкой с "Радугой".
Какая ни есть, а жизнь продолжается.
У журналі "Galaxies" (Франція) вийшло наше оповідання "Рятувальники". У журналі "Райдуга" (Україна, Київ) вийшло наше оповідання "Русалка".
Завтра піду на пошту за посилкою з "Райдугою".
Яке не є, а життя продовжується.

Диалоги соавторов по телефону:
– Сегодня понял, что все, хватит. Новости, переписка, куча административной работы... Сел, написал первый эпизод рассказа. Ну, тот, который мы обсуждали. Ничего так получилось на первый взгляд...
– Ага. С понедельника та же история. Пишу рассказ - второй из тех, что мы обсуждали. Вроде ничего так...
– Присылать пока не буду. Пусть нарастет материал.
– Аналогично. Работаем...
Такие дела. Мы живы.

* * *

Ещё в школе я получил прозвище Лось. Было это сокращением от первых букв: Ладыженский Олег Семенович. Я не обижался. Могли ведь взять Олега Семёновича Ладыженского и сократить до Осла!
Позже, когда я начал пинаться ногами, прозвище только укрепилось. Так меня звали члены семьи и близкие друзья. Дети друзей вежливо формулировали: дядя Лось.
А если задуматься, то похож, да. И характером тоже.

* * *

Очень люблю эту историю. Особенно я люблю ее, когда в интернете появляется горячая, исключительно важная тема и котел закипает. Итак:
Четверо учеников школы Тендай обещали друг другу хранить молчание. Первый день они молчали. Но когда пришла ночь и лампы стали тусклыми, один ученик не выдержал и крикнул слуге: «Поправь эти лампы!».
«Мы условились не говорить ни слова,» — заметил второй ученик.
«Вы, болваны, чего вы разговариваете?» — спросил третий.
«Один я с достоинством молчу,» — заключил четвёртый.

Хорошие Книги - Олди рекомендуют:

Олександр Красовицький: "Сьогодні" Харків, "Фоліо", 2023. Українською мовою.

У цього роману є підзаголовок: "Роман про двійників Путіна". Формально це так і є — історії кількох двійників Путіна займають у книжці суттєве місце. Але за фактом роман — не тільки про них, і навіть не зовсім про них. Швидше, про "двійників", симулякри і дублюючі контури в багатьох сферах життя і особливо влади в Росії.
А ще це роман про відтінки, різновиди і генезис Зла.
І, знову ж таки, не тільки про це.
Жанр / літературний напрям цієї книжки визначити доволі складно. Політичний / "шпигунський" роман? Альтернативна історія / криптоісторія? Псевдодокументальні мемуари / щоденники? Мабуть, усе це разом узяте, і ще по трохи всякого-різного. Бо є тут і любовні лінії, і елементи родинної саги, і точкові вкраплення чорної іронії / сатири, і натяки на якусь містику (яка, однак, погоди не робить)...
Обравши вельми специфічний прийом оповіді, автор свідомо обмежив себе в художніх засобах. Адже коли вся оповідь подається у вигляді щоденників / внутрішніх монологів / спогадів персонажів книжки, ціла низка образних засобів художньої літератури автоматично відсікається. Бо ті персонажі, що присутні в книжці, ніяк не можуть вести свої щоденники з розгорнутими метафорами, соковитими епітетами, складними алюзіями та іншими літературними витівками.
Вони цього і не роблять.
Мова книжки досить скупа і лаконічна — при тому, що всі персонажі ведуть свої "записи" по-різному, кожен у своїй індивідуальній манері. Це, з одного боку, створює відчуття достовірності та майже документальності — попри те, що читач чудово розуміє: перед ним художній роман, а не документальні свідчення епохи. Ця переконливо вибудувана ілюзія достовірності — безсумнівний плюс книги.
Але при цьому особисто мені під час читання певною мірою заважав і різав "літературний слух" той самий брак художньої образності, про який я писав вище. Розумом добре розумів, що обраний прийом образності майже не передбачає. Але естетичне почуття розум слухати відмовлялося і скрипіло зубами.
Оповідь ведеться невеликими главками від різних персонажів і спочатку сприймається "мозаїчно" і дещо хаотично. Однак поступово ця мозаїка складається в загальну картину, проступають кілька основних і низка побічних сюжетних ліній, що йдуть паралельно і місцями перетинаються. Інтерес, не надто великий спочатку, у процесі читання поступово посилюється, і ближче до середини книги мені вже було важко від неї відірватися.
Таємні коридори російської влади. Двійники Путіна — люди абсолютно різні, всі зі своїми історіями життя й особистими обставинами, які зрештою потрапили в "інкубатор двійників" і змушені зображати підстаркуватого диктатора перед публікою, ЗМІ та офіційними особами. Кожен зі своїми тарганами в голові. Поступова зміна характерів і ставлення до своєї роботи у різних двійників подана доволі переконливо і правдоподібно. Хіба що досить різка зміна позиції і прагнень у професійного актора, який спочатку добровільно погодився зображати Путіна, виглядала не цілком обґрунтованою і мотивованою — але, можливо, це вже мої особисті аберації сприйняття.
Крім двійників, у книжці діють й інші персонажі — персональні охоронці Путіна, один із функціонерів групи "Вагнер", а також її голова Євген Пригожин (хоча від його імені розповідь і не ведеться), секретарка заст. голови апарату президента — і юна спортсменка Уляна, яка не має до російської владної верхівки жодного стосунку. Вона — єдина героїня книжки, хто не тільки по-справжньому обурений тим, що відбувається в Росії і розв'язаною проти України війною, а й наважується на активне протистояння. І хоча до повністю позитивного персонажа Уляна трохи не дотягує, вона, мабуть, викликає найбільше співчуття.
Повністю позитивний герой у книзі всього один — український розвідник Кирило. Але його лінія займає в романі не так уже й багато місця, проходячи крізь книжку пунктиром, то зникаючи, то знову проявляючись — як і належить лінії добре законспірованого розвідника.
У певний момент повністю реалістична оповідь роману доходить до точки біфуркації, і з цього моменту починається чи то альтернативна історія, чи то криптоісторія. З одного боку, в нашій реальності все відбувалося і відбувається дещо інакше, але з іншого боку... Що, якщо ми справді чогось не знаємо, і подібна подія дійсно відбулася, але її ретельно приховали від усіх, окрім небагатьох втаємничених, як і сталося в книжці?
Малоймовірно? Так.
Але в принципі можливо? Цілком.
З цього моменту подальша дія роману розвивається дедалі швидше: боротьба між собою "кремлівських веж", ставки на різних двійників, спроби досягти залаштункових домовленостей зі США й іншими іноземними гравцями, пригожинський заколот — нехай і не зовсім такий, як у нашій реальності, — все це виписано вельми переконливо і правдоподібно. Не факт, що за подібних обставин події розвивалися б саме так — але й представлений у книзі варіант цілком реалістичний.
Далі главки персонажів стають дедалі меншими, вони чергуються дедалі частіше, перетворюючись навіть не на мозаїку, а на стрімко обертовий калейдоскоп — і роман обривається на високо підвішеній ноті.
Ні, не зовсім обривається. Адже є ще епілог.
Цілих два епілоги.
Два варіанти фіналу, обидва віднесені в недалеке майбутнє — у 2026-й рік. Один — трохи гротесковий і сюрреалістичний, інший — у чомусь більш реалістичний, а в чомусь менш. Сумнівно, що війна Росії проти України закінчиться саме так (хоч за першим, хоч за другим варіантом), але перед нами, зрештою, художня книжка — а не документальна хроніка і не футурологічний прогноз.
Обидва варіанти, до речі, не ідеальні, але цілком прийнятні, як на мене.
У автора вийшла досить оригінальна, ні на що не схожа книга. З переваг — переконливий розвиток характерів більшості персонажів (окрім, хіба що, актора Валерія), добре передана гнітюча й тривожна атмосфера страху та відсутності якихось позитивних перспектив, вельми непогано закручена інтрига, переконливо створена ілюзія достовірності того, що відбувається (принаймні, в більшій частині роману). Вельми непогані точкові вкраплення чорної іронії, сатири і легких елементів гротеску. Чого тільки вартий один із двійників — колишній електрик-хакас, ласий до жінок і горілки! Або історія з іменною запальничкою, через яку трапилася абсолютно ненавмисна, але чи не епічна підстава.
З недоліків книжки основний, як я вже зазначав, — мала художня образність тексту, якою автору довелося пожертвувати задля додання реалістичності обраному прийому оповіді. Також відзначив би досить повільне розгортання дії на початку — і трохи зім'ятий фінал. Хоча більшу частину книжки з динамікою та логікою дії в романі все добре. І ще — як на мене, у книжці є деякий перебір із "літературоцентричністю". Автор — видавець, редактор, письменник і читач, тож його зрозуміти можна. Професійна деформація, до певної міри. І моменти з абсолютно протилежними інтерпретаціями "Злочину і покарання" Достоєвського різними персонажами цілком хороші, сатиричні і вдало вписані в текст роману. Але загалом із книжками, літературою, читанням — майже всі герої весь час щось читають — і думками з приводу прочитаних книжок у романі вийшов певний перебір, як мені здається. Загалом же переваги книги, як на мене, помітно переважують її недоліки. Прочитав з інтересом і не шкодую.

Олег Ладыженский:

Тридцать девять лет вместе. Люблю безмерно. Хочу ещё столько же, а там видно будет.

* * *

Щиро дякую друзям за добрі слова! Зараз такі часи, що добре слово дорожче за золото та необхідніше за повітря.

Це невеличке оповідання-мініатюру написав наш друг, письменник і перекладач Гінтаутас Іваніцкас із Литви. За його згодою представляємо цю мініатюру вам, наші дорогі друзі та читачі.

КОШЕНЯ
Гінтаутас К. Іваніцкас

Це було маленьке чорне кошеня.
Воно заплуталося в камуфляжній сітці, що не зрозуміло як опинилася тут; знесилилось від відчайдушної боротьби з павутинням, коли кожне зусилля тільки сильніше стягує пута. Кошеня вже перестало боротися, лише жалібно, ледь чутно нявчало час від часу.
Олесь знайшов кошеня випадково й тільки тому, що поспішав, інакше він не став би зрізати шлях, звернувши до цього подвір'я. Простір, оточений, мабуть, єдиними в місті вцілілими будинками, здавалося б, повинен був викликати почуття безпеки, але все було навпаки. Як тільки ти повертав у підворіття, тебе одразу ж накривало холодом, неприємним поколюванням між лопаток та відчуттям, що за тобою постійно хтось спостерігає.
Спотикаючись, Олесь підійшов до кошеняти, боляче вдарився колінами об холодний асфальт, покритий тонким шаром снігу. Спробував розплутати волосінь, але пальці огрубіли, не хотіли слухатися. Ножиці, подумав Олесь. Мені потрібні ножиці. Дурна, безглузда думка — де ж ти їх візьмеш?
Судомно озираючись на всі боки, Олесь шукав хоч що-небудь — уламок скла, розколоту цеглу з гострим краєм, — й тому не відразу помітив, як з чорноти під'їзду вийшли троє. Перший ніс на плечі згорнутий килим, другий – дві великі сумки з логотипом Нової Пошти. Третій не обтяжував себе жодною ношею, зате не випускав із рук автомата.
Якусь мить Олесь сподівався побачити знайомі кольори нашивок. Марно. То були ЦІ.
— Що це тут? — той, з автоматом, підійшов ближче. — Котяра!
Неголене обличчя спотворила неприємна посмішка, що лякала. Ствол автомата повернувся в бік тварини, що ледве дихала.
— Ні! — закричав Олесь, але важкий армійський черевик ударив його в бік і відкинув геть.
Й тут сталося те, чого не могло бути.
У дворі звідкись з'явився дядько Михайло. Сутулий, в хутряній безрукавці на голе тіло.
Дядько Михайло, який чи то повісився, чи то втопився (Олесь чув обидві версії) ще до війни. Ще перед тим, як прийшли ЦІ.
— Відвернися!
Олесь зрозумів, що дядько Михайло звертається до нього, й слухняно відвів погляд. Відвернувся, але у відображенні в шибці бачив усе. Все, окрім дядька Михайла. Раптом один із ЦИХ скрикнув, схопився за шию. Впав навколішки, крик перейшов у хрип.
Пролунали постріли. Хтось голосно та брудно вилаявся. Знову гавкнула зброя, й Олесь відчув, як щось вжалило його в груди. А потім усе стихло.
Холодна рука погладила волосся Олеся.
— Все буде добре, — немов здалеку, почув хлопчик заспокійливий та заколисливий голос дядька Михайла.
— Кошеня... — прошепотів хлопчик, не чекаючи, що дядько Михайло почує.
Почув.
— Хочеш кошеня? Добре, — пролунав той самий глухий голос.
Пішов сніг. Сніжинки падали повільно, якось ліниво, не поспішаючи накрити три роздерті тіла посеред двору.
Старий, хлопчик та його кошеня вийшли з під'їзду та пішли вулицею зруйнованого міста.
Не залишаючи слідів.