ПАРОД[1]

Усе було так добре, аж навіть занадто.

Вітер шелестів у кронах дубів і лип. Дзюркотів струмок, ніжачись у мулистому річищі. Хор птахів славив великого Геліоса, чия колісниця завершувала свій денний шлях. Вінець сонячного титана заволокло легким серпанком: Геліос задумався. А може, просто дрімав, відпустивши поводи — коні й без їздового знали дорогу.

Білий кінь пасся на схилі гори, біля струмка. Час від часу він підіймав голову до неба й тихенько іржав. Він чекав відповіді від запряжки, що везла сонце, але відповіді не було. Тоді кінь пирхав, бив копитом у землю й знову брався скубати траву.

Зі струмка за ним спостерігала німфа. Волосся густою хвилею стікало на маленькі, ледь окреслені груди: чорне на білому. В очах, світлих і прозорих, немов дві краплі роси, застигло захоплення. Коли кінь іржав, німфа ховалася в струмок. Оголене тіло розчинялося у відблисках, що грали на воді, щоб незабаром знову повернутися до колишніх обрисів жінки.

Боялася? Чого?

Німфи полохливі, така їхня природа.

Кінь був прекрасний. Ним замилувався б найвимогливіший поціновувач. Мініатюрний, витончений, весь грація та радість життя, він немов вийшов з-під різця геніального скульптора. Стрункі ноги м'яко переступали з місця на місце. Здавалося, кінь танцює в повітрі, не мнучи копитами траву й волоті дикого вівса. Під шовковистою шкірою грали сильні м'язи. Коли кінь переставав пастися і звертав погляд до неба, було добре видно, як високо він тримає голову та шию. Дехто говорив, що це звичка колісничних коней, яким хомут тисне на дихальне горло. Але уявити хомут на білосніжному красені?

Ні, цього не зміг би й бог.

Минали хвилини. Німфа ховалася, виринала, знову ховалася. Погляд її туманився донною каламуттю, світлішав, щоб знову затягнутися брижами. Заклопотаний трапезою, кінь не звертав уваги на господиню струмка. Ось він підняв голову вкотре, почав рити землю копитом. Пирхнув, але інакше: голосно, із занепокоєнням, відчувши щось, приховане від вітру, лип, птахів.

Німфа здригнулася.

Повітря, вирвавшись із тонко окреслених ніздрів тварини, теж задрижало. Так дрижить простір над багаттям, розведеним у люту спеку. Дрижання ширилося, йшло назад, немов друга грива. Ось уже й над кінською спиною тріпоче слабке мерехтіння, подібне до блискавиці на горизонті. Згустившись, воно перетворилося на пару величезних крил. Кінь виріс на долоню, на дві, роздався в грудях. Закинувши голову, він заіржав: пристрасно, дико. Вітер, покинувши крони, помчав на схід. Німфа пірнула в струмок, птахи галасливою зграєю кинулися геть. Далеко, на заході сонячна колісниця притримала свій біг. Геліос натягнув поводи й обернувся через плече: титан у вогняному вінці здивувався тому, що чує.

Ляскання крил було подібне до грому.

Коли кінь злетів, німфа, розчинившись у воді, чекала, що він зменшиться. Перетворення з білого жеребця на чорну крапку — це було б природно для того, у кому зараз було більше від орла, ніж від коня; точніше сказати, природно для глядача, що стежить за його польотом. Але спочатку кінь, навпаки, став більшим, ніж раніше. Схоже, він ріс так швидко, що відстань від землі до неба, стрімко збільшуючись, не могла впоратися з цим шаленим, цим жахливим ростом.

Врешті відстань перемогла. Час і відстань — ці два невтомні бійці перемагають усіх, як не крути. Швидше за вітер темна цяточка промайнула над Алейською долиною і зникла з очей.

Язики туману лизали прибережний пісок.

Їхній рух був подібний до ледачого прибою, ховаючи під собою справжні хвилі. Хвилі? Які там хвилі?! Судячи з розміреного, ледь чутного шурхоту, на морі панував повний штиль. Налети шалений вихор, здиб морську гладь громаддям пінних валів, з гуркотом гримни ними в берег — і від туману, розірваного на шматки, не залишилося б і сліду. Та лагідний Зефір і гнівний Борей гасали в інших краях, нехтуючи островами Захо́ду.

Туман скористався цією поблажливістю. Відчувши себе господарем становища, він взявся творити власний туманний світоустрій. Укрив море ковдрою з овечої вовни: ось і немає моря! На краю острова він загус, збираючи сили, заповнив бухту по вінця, захопив плацдарм — і повів наступ на суходіл.

Біля берегових скель, що огинали бухту, повільно, наче уві сні, здійнялися дибки та почали рости безтілесні буруни. Туман спритно прикидався водою, його армія наступала. Примарні хвилі-воїни в білястих обладунках не квапилися атакувати, але й не відкочувалися назад із безсилим клекотінням. Вони рухалися вперед і тільки вперед, стискали кільце навколо острова, відгризали та поглинали сушу крок за кроком. Ось хибні води підступили до підніжжя стрімчака, що височив над усією східною частиною тверді. Лизнули основу, потягнулися вище…

В обрисах стрімчака, у тьмяних відблисках, що вигравали на згладжених уступах, крилося щось протиприродне. Ні деревця, ні кущика, ні клаптика пожухлої трави. Пташині гнізда? Осипи? Відколи? Тріщини? Стрімчак здавався цілісним монолітом — і водночас складався з частин, припасованих одна до одної без найменшого проміжку.

Туман збентежено зупинився, намагаючись осягнути цю невідповідність. Утім, не важливо. Хоч би яка була природа стрімчака, туман поглине її, приховає від очей — і запанує над крихітним світом.

Острів пронизало дрижання: ледь відчутне, але виразне. Мабуть, Матері-Геї стало холодно — й дрож землі передалася всьому сущому. Відлуння далекого звуку долетіло з-за обрію, прихованого туманом. Стогін? Скрегіт? Поклик?

Не розібрати.

Та й чи був звук?

Дрижання вщухло. Всупереч цьому прибій — справжній прибій — посилився. Море під імлистою ковдрою задихало голосніше, виразніше.

Море?!

Дихав стрімчак. Поверхня його, ще мить тому нерухома, як у будь-якого іншого стрімчака, тепер пульсувала — дедалі частіше з кожним ударом. Швидше, ще швидше…

Стрімчак ворухнувся.

Важкий подих струсонув острів. Туман, блідий від жаху, сахнувся геть, але запізнився. Авангард його військ був втягнутий у подвійну печеру велетенських ніздрів і згинув без сліду. Стрімчак рухався, розпрямлявся, підносився до небес, перетворюючись на гіганта. Залишки туману нуртували біля його ніг, у паніці відступали. Оголився кам'янистий берег, піщаний пляж, сірі скелі, порослі черепашками, тьмяна морська гладь, тривожні брижі на ній…

Гігант у блискучому обладунку піднявся на повний зріст. Жорстка щітка кінського волосся на його шоломі, викутому з чорної бронзи, дряпала небеса. Якби велетень був меншого зросту, сторонній глядач відзначив би статуру атлета, обладунок майстерної роботи, що сидів на власникові як припасований: нагрудник, наручі, поножі. Але навряд чи чийсь погляд — людини, титана або бога — зумів би охопити його фігуру повністю. Лише золотий блиск на боці велетня відразу привертав до себе увагу. Що б там не блищало, це створила Лісса, богиня божевілля, бо дійти однозначного висновку було рішуче неможливо. Спочатку здавалося, що блищить меч, широкий і довгий аор[2] — до пари своєму могутньому господареві. Але наступної миті меч перетворювався на сагайдак осяйних стріл, тягнувся далі, обертаючись золотим луком у руці воїна. Лук розпливався, втягувався в сагайдак, поступався місцем мечу, меч — луку, і так без кінця.

Велетень звернув обличчя до сходу. Імлисті небеса в тій стороні прояснилися, немов тільки й чекали цього погляду. Розриваючи хмари, від обрію до острова простяглася вогниста семиколірна веселка, увінчана гривою з кудлатого полум'я — міст, що веде…

Куди?

Велетень прислухався. Здавалося, він здатний почути шелест крил бабки за краєм світу, на дальньому кінці переливчастого мосту. У нерішучості, яка не в'язалася з грізним виглядом, гігант переступив з ноги на ногу. Земля відчутно здригнулася. Туман у жаху пішов клоччям, стрімко рідшаючи. Веселка здригнулася, гублячи вогняне пір'я, зблідла і втягнулася в похмурий небокрай.

Погасла.

Якийсь час велетень мовчав, як і раніше вдивляючись у далечінь. Потім з вуст його вирвалося важке зітхання, в якому розчарування змішувалося з полегшенням і він сів на березі, знову ставши подібним до стрімчака.

Завмер. Скам'янів.

Небо над ним прояснилося. Сонце не з'явилося, але свинцевий запон хмар потоншав, засріблився під незримими променями. Погляду відкрилися пагорби, порослі лавром і ялівцем, могутні дуби, оливкові гаї, зелені луки та приземкуватий будинок, складений із грубо обтесаних кам'яних брил.

Туман клубочився над морем на безпечній віддалі. Повернутися? Увірвати й собі клаптик суші? Ні, туман ще довго не наважиться на цей подвиг.

— Далеко зібрався, старий? Не бачиш, хто перед тобою?!

Старий був кульгавий. Старий був сліпий.

А окрик був насмішкою. Людина, яка поставила подорожньому два запитання, одне за одним, чудово розуміла, що каліка навряд чи в змозі зібратися так далеко. І не сліпцеві бачити, хто перегородив йому дорогу цього вечора.

— Не бачу, — спокійно відповів старий, загортаючись у дірявий плащ. — Вибач мені, але мої очі давним-давно втратили пильність. Хто ж ти, що зупинив мене? З голосу я чую, що ти чоловік середніх років і міцної статури. Напевно, ти здатний зламати мій хребет легше, ніж юнак ламає прибережну тростину для сопілки. Але також я чую, що в тебе добре серце. Ти не заподієш шкоди безпорадному старцю.

— Та ти пильніший за сокола! Я й справді добряк!

— Він сама доброта! — підтримали ватажка двоє товаришів. — Чиє друге ім'я Милосердя? Чи не твоє, Евбулею[3]?

І вся трійця зайшлася реготом.

Сліпий не бачив їх. Отже, нема чого й час витрачати на їхній опис. Можна лише зауважити, що так, усі троє були середнього віку, а двоє — міцної статури. Третій, дрібний і хирлявий, мабуть, не народився як звичайні люди, а вихором вискочив з лона своєї матусі. Він не міг устояти на місці: крутився, вертівся, пританцьовував. У пальцях його правої руки миготіла хижа рибка з блискучою лускою.

Ніж. Гостра бронза.

Що робив ніж? Те саме, що й господар. Танцював, крутився, вертівся.

— Мені сподобалася твоя розповідь, — відсміявшись, зауважив Евбулей. — Там, у харчевні. Я часто чув казки про Сізіфа, великого хитруна. Зізнаюся, Сізіф — мій кумир. У ньому мені подобається все, крім покарання. Кому до душі вічно штовхати камінь у гору? Ні, це не для мене. Але ти повідав слухачам дещо нове, чого я не знав. Золотий ланцюг, так? Він зв'язав бога смерті золотим ланцюгом?

Старий кивнув.

— Шкода, що в мене немає ні ланцюга, ні золота.

— Шкода, — погодився старий.

— Прокляття! — гнув своє Евбулей, анітрохи не цікавлячись згодою чи запереченнями каліки. — У мене немає золота. Немає срібла. Немає теплого одягу. Немає хорошого вина. У мене немає навіть кубка! Негодящого кубка з поганої міді, з дешевими камінцями по обідку! У мене немає, а в тебе є. Я бачив, як жирний торговець, зачарований твоїми вигадками, подарував тобі цей кубок. Тобі не здається, подорожній, що доля несправедлива?

— У мене є кубок, — луною відгукнувся старий. — І доля воістину несправедлива. Твоя правда.

— Дай його мені! І тоді ми скажемо, що в тебе кубка немає, а в мене є. Можливо, тоді ти доживеш до завтрашнього дня.

Ніж у пальцях дрібного пурхав дедалі швидше. Бронзовому клинку не подобалися слова ватажка. Які? Вимога віддати кубок? Обіцянка зберегти старому життя?!

Евбулей хотів кубок. Ніж хотів крові.

— І знову твоя правда, — старий пожував запалим ротом. Можна було подумати, що він пробує істину розбійника на смак. — Ти заслуговуєш кубка, не я. Чого варті жалюгідні вигадки перед гордою силою? Боги на твоєму боці, Евбулею.

Він зняв торбу, поклав на землю. Насилу присів поруч, втратив рівновагу, ляпнувся боком на землю. Засміявся над своєю незграбністю, дістав із торби кубок, простягнув Евбулею:

— Ось. Забирай.

Ватажок узяв кубок. Запитав:

— Що в тебе в торбі?

— Два коржі. Було три, один я з'їв на ходу. Зв'язка цибулин. Круг козячого сиру. Маленький, якщо чесно. Капелюх із повсті.

Танцював ніж. Скаженів. Старий був базікою.

Навіщо жити такому?

— Хочеш перевірити? Забрати? Тоді бери всю торбу, так легше буде нести.

Евбулей не став перевіряти. Він навіть відповідати старому не став. На всі очі, задкуючи, ватажок дивився на білого коня, що виріс позаду сліпця. Звідки взявся кінь? Зіткався з повітря? Злетів із неба? Виринув із земних глибин?! Якби дружки Евбулея залишилися на місці, ватажок уже врізався б у них спиною. Але ні, дружки теж задкували, й чи не швидше за свого ватажка. Повернутися та кинутися геть, виблискуючи п'ятами, їм заважав страх. Здавалося, варто відірвати погляди від коня, показати йому потилиці, стрижені овечими ножицями, — й станеться жахливе.

Кінь? Живий кошмар.

Удвічі більший за самого рослого коня звідси до Криту, він рив землю копитом. Хропіння жеребця заповнювало всесвіт, вривалося у вуха розбійників, роздирало їх, позбавляло слуху. Усі звуки світу погасли, крім цього хропіння. Скажені очі горіли двома багаттями, розведеними вночі на честь Гекати Шестирукої. Пара могутніх крил зіткалася над крупом. Крила билися, тріпотіли, перетворюючи коня на Зевсового орла, кровопивцю Ефона.

Це було неможливо, але кінь продовжував рости.

Горою нависнувши над старим, він підняв верхню губу. Оголилися зуби, що швидше пасують могутньому леву. Сліпий із великими труднощами, крекчучи та зойкаючи, піднявся на ноги. Простягнув руку, заледве дотягнувся, поплескав чудовисько по шиї:

— Тихо, друже! Усе гаразд, заспокойся.

І дав пораду розбійникам:

— Тікайте. Він не буде вас переслідувати.

Вони стояли як одне ціле: сліпий і кінь. Два тіла як одне. І все-таки їм чогось бракувало. Когось? Сьогодні був поганий день для таких роздумів. Евбулей, чоловік середніх років і міцної статури, точно знав: поганий, гірше бути не може. Перш ніж пуститися навтьоки, він жбурнув у старого кубком.

Старий зловив кубок на льоту.

Кінь і справді не кинувся в погоню. Розбійники, тікаючи, ставали меншими, перетворювалися на глиняні фігурки, виліплені малечею для забави. Відстань пожирала їх, час доїдав залишки. Робився меншим і кінь. Не рухаючись із місця, байдужий до часу й відстані, він втрачав грізний вигляд. Зникли крила, згасли очі, зберігши звичайний вологий блиск. Старий підняв торбу, дістав корж, простягнув коню:

— Будеш?

Кінь не відмовився.

Старий привалився до коня боком. Було видно, що каліці важко стояти. Дрібний дрож стрясав старця. Здавалося, він злякався тільки зараз, коли врятувався від лихих людей.

— Дякую тобі, — пробурмотів старий. — Добре, що з'явився ти. Це щеня… Я відчував його запах: кислий, злобливий. Він хотів убити мене. Що б не велів ватажок, він хотів мене вбити. Він мене не знає, йому просто подобається вбивати. Як добре, що з'явився ти, Пегасе! Мені навіть страшно уявити, що сталося б…

Ноги відмовилися тримати його. Старий упав на худий зад, скрикнув від болю.

— Мені навіть страшно уявити, — повторив він хрипким шепотом, — що сталося б, якби з'явився не ти, а він. Навряд чи він дав би цим дурням утекти. Я знаю тебе, я знаю його. Я знаю нас трьох. І тому я знаю, що кажу.

Вечір опускався на дорогу, закурену та кам'янисту. На Алейській рівнині таких доріг тисячі. Тут можна зустріти кого завгодно, навіть самого себе. Що означає дорога? Час і відстань. Можна піти вперед, можна повернутися назад.

Навіть якщо йдеться про час, все одно можна повернутися назад.

Переклад Галини Панченко.

Жовтень 2023 року.