Вінок балад

Я знаю світ — він злий і нехороший,

Я знаю — ловлять птаха на манок,

Я знаю, як дзвенять в кишені гроші

І як дзвенить відточений клинок.

Я знаю, що це — спів на ешафоті,

Я знаю, як любов йде шкереберть,

Я знаю тих, хто «за», і тих, хто «проти»,

Я знаю все, та тільки не себе.

Я знаю шльондру, горду, наче пані,

І пані, що дешевше за повій,

Я знаю те, про що мовчать роками,

І знаю крик — гучний, мов буревій.

Я знаю, як ворона край дороги

Їсть труп — і як павич зерно гребе,

Я знаю, що життя не буде довгим,

Я знаю все, та тільки не себе.

Я знаю світ — він крапка, а не кома,

Бо ми крапки всі, дуже мало ком,

Я знаю, як мовчать перед законом,

І знаю, як мовчить глухий закон.

Я знаю, як за хвіст спіймать удачу,

Поводячися, мов останній бевзь,

Я знаю — тільки так, а не інакше…

Я знаю все, та тільки не себе.

Як вигин клинка у повітрі вищить,

Зацькований місяць кричить.

В замкові щілини забиті ключі,

Ні зірки, ні свічки — мовчи!

Ні зірки, ні свічки, ні сяйва в душі,

А серце прощати людей не спішить,

І кат ріже руку, і ножик блищить —

Останні браслети, як щит.

Забули ми міру добра чи то зла,

Бо нам не писати балад,

Укрила і розум, і дух, і тіла

Багать прогорілих зола,

Остигло вже вогнище, й темно в душі,

І серце прощати людей не спішить,

І совість тече — ніби крила, плащі! —

Мов сеча, на вуглях тріщить.

Підставити спину під свист батогів,

Любити своїх ворогів,

Смиренність як море, що без берегів,

Ми вийшли на ті береги.

Хоч темінь в душі та в кінці пустота,

Прощення — то більше не наша мета,

І істина ця неймовірно проста,

Як леза блиск біля хребта.

Я привид забутого замку,

Я сторож закритого залу.

На мармурі плит, там, де плямами кров запеклася,

Я залишки оберігаю

колишнього щастя.

Співав я колись в цьому замку,

І зал заливався сльозами,

А біля жіночих парадних — проклятих! — покоїв

Стояла моя господиня —

Гей, що я накоїв!

Я — привид забутого замку,

Та пам'ять мені підказала,

Як губ Ваших трепет, і шовку тремтіння на п'яльцях

Врізались дзвінкою струною

В подушечки пальців.

Ви це пам'ятаєте, леді?

Закрите життя, наче двері.

Я пеклом відкинутий, рай мені — хибна примара,

Я — привид, я — тінь,

Блудний морок,

Мій гріх, моя кара.

Не треба у спогадах ритись,

Так, ваш чоловік — справжній лицар.

Меч рубить свічки. Що на плитах? Вино чи роса там?..

Над тілом барона

Зарізали вбивцю васали.

Тепер із бароном ми — рівня,

Притулок наш — давня покрівля,

Колись вороги, за роки ми чимало сказали,

Та Вас, моя леді,

Немає давно в цьому залі.

Нас двоє — забутих, убитих,

Ми вмерли, а вам іще жити,

Лише перед Вами схиляли коліна колись ми,

В ніч нашої зустрічі, леді,

Ваш сон — пале листя!

Навколо зім'ятого ліжка

Спів, битва, кривава доріжка,

І струни брязчать, і кіраси брязчать під мечами…

Хай Бог, наша леді, пробачить,

Не нам пробачати.

Йшов чернець за подаянням,

В нього — горщик із геранню,

У сумці сутра махаяни

І на шиї п'ять прищів.

Стрівся з напідпитку сранню,

Шпетив той — сміття останнє! —

Горщик відібрав з геранню,

А ченця жбурнув в кущі.

І стоїть чернець весь драний,

І болять на серці рани,

І щемить від горя прана,

І у шлунку — дулі знак.

Якщо одяг в клоччя рваний,

Не дістатись до нірвани

Через п'яного боввана,

Хінаяні трясця… Так!

І монах бажає кари,

Він вола до Бодхідхарми,

Щоб поскаржитись пахану

На горьовану судьбу,

І сказати: якщо Дхарма

Не спасе його від хама,

Бачив він тоді цю карму

В чорнім поясі в гробу!

І сказав Дамо:

— Монахи!

Не потрібні охи-ахи,

Згадуйте руками махи —

Хто забув, що, як і де.

Злодії тремтять від страху,

Шмарклями паскудять лахи,

І ідуть вони на плаху,

Де кулак буддистський жде!

Всі, хто з нами, всі, хто в рясах, —

Досить скніти на матрацах,

Гей, бритоголових маси,

Встаньте всі, щоб гай шумів!

Хоч старий, сухий, не красень —

Червоніший будеш з часом!

Від горілки чи від м'яса?

Ні, від праведних трудів!

Старець, Будди вихованець,

Лупить тигрів, лупить п'яниць.

Іноземцю, хоч засранець,

Монастир відвідай наш!

Викинь свій дорожній ранець

І ушквар із нами танець,

Лобом, варваре, — об сланець,

Вклякни в стійці — і шабаш!

Хто відчув духовний голод,

Входьте в образ богомола

І дуетом або соло

Гострі наточіть ножі,

Відженіть від себе морок

І хапайте серп і молот,

Вже й розгромлений ваш ворог,

Він біжить, біжить, біжить!

Йшов чернець за подаянням,

В нього — горщик із геранню,

Палиця з різкою гранню,

В сумці ще й ланцюг, й клевець.

Стрівся з напідпитку сранню,

Захопив за шию дланню,

Відірвав башку останню —

Тут і казочці кінець!

— Ніжніш я за батіг,

Дешевше бруду я —

Віками багатій,

Вір святу з друзями!

— Миліш за оксамит,

Міцніш заліза,

Вір лезу, друже мій,

Хтось в душу лізе!

Ліва рука — правою,

Лжа двійника — правдою,

Виняток — правилом,

Зла отрута — стравою.

Засмутив вас?

Ні!

Радую!

— Дорожче злата я,

З багнюки вийшов я,

У проклятих сітях

Довірся вищому.

— Святий, морями я

Ішов, як по суху —

Коли повстав зрання,

Довірся посоху.

Права рука — лівою,

Шльондра стає королівною,

Трясогузка — лебедем,

Бідність — нивой хлібною.

Відступаю?

Ні!

Слідую!

— Візьму по совісті,

Віддам по вірі,

Вести на шворці псів —

Судьба довіри.

— В садочку камені,

То, мабуть, рай? Чи ні?

Мій рабе, вір мені!

Не довіряй мені…

…очі у дзеркалі — різні.

Розповісти? Чи вже пізно?

Слово чи фраза?

Крейда чи фарба?

Чи то народження?

Тризна…

Його, бач, тричі вішали

Та тричі відпускали.

Знайшли когось би іншого,

Не мацали б руками,

Про баб, здається, бреше він?

Це ж злодій у законі!

Чутки ходили зрештою

Про Франсуа Війона.

Кати печуть, не ліняться,

У справі чи без діла,

За душу-віршеплітницю

Відвіт тримало тіло.

Гуляй, епохо, не спинись,

Рви з язика слова!

В тіні високих шибениць

Тинявся Франсуа.

Поету їсти хочеться,

Поету пити хочеться,

Вони від болю корчаться,

А час повільно котиться.

А як поетів вішають

Під дзвін в далечині!

Нащадки будуть втішені,

Війоне, так чи ні?!

Роки середньовічненькі

Летять, сміються блазнями,

Палають вірші-свічечки,

Вмирають вірші в'язнями.

Була у інквізиції,

Де вбивця — голова,

І звичка, і традиція

Плювати на слова.

Наш час давно не з каменю,

І трясця його матері,

Оці Війони — в камерах,

Оті — у хрестоматії.

Що кажете? Урвавсь терпець

Вселенського сортира?

Та хай їй грець, суцільний грець!

Йди звідси, згинь, сатиро!

Поету їсти хочеться,

Поету пити хочеться,

А дурням все регочеться,

А голови морочаться,

Гуляй, епохо, не спинись,

Рви з язика слова!

Співають ще у шибениць?

Вважай, що ти жива!

Дитина любить фільми про війну.

Команчі б'ють ковбоїв, ті — шерифа,

Шериф схопився з лицарем Айвенго,

Айвенго в Робін Гуда списом мітить,

А Робін Гуд розстрілює з базуки

Джедая, що свій лазер оголив

І лазером уперто полосує

Трьох Бетменів.

Пізніше, у садку

Одноліток огрядний бʼє дитину,

Вивалює у бруді та піску,

Синцями прикрашає, — і дитина

Біжить додому, плаче й верещить,

І цілий вечір фільми про війну

Все дивиться.

Я, стоячи за ним,

Із сумом усміхаюся. Мій досвід

Йому — ніщо.  Він любить про війну.

За обрієм гроза оніміла,

У тиші неба чутно: «Прости…»

Не досвідом, умом розумію:

Як боляче вмирать на хресті.

Коли тепер не муки, а мухи

Гудять над ротом чорним гуртом,

Коли не слава — гомін брехухи

Літає над самотнім хрестом,

Коли ще ніч новітньої ери,

Цвяхи, гроза, терновий вінець,

Коли не янгол — легіонери

Байдужий підганяють кінець,

І більше ні війни, ані миру,

Набат у скронях гримнув на мить…

Не досвідом, умом розумію.

А досвідом не зміг би.

Не зміг.

«На жаль! — о, де торішній сніг…»

Франсуа Війон

Ніжки в тазик опущу

З теплою водою,

Всіх зловмисників прощу —

Добре молодому,

Вип'ю чарку, повторю,

Тихо мудрість говорю,

Ось таке:

«Кукуй, зозуля!

А я долю надурю!..»

Світу — мир, капусту — цапу,

Зореліту — гравіцапу,

Ах, прийди, Августо-цаца,

Я зварю нам чифіру̀!

Ніжкам тепло, ще плесні,

В радіо — Дассен,

За вікном трава та сніг,

Значить, є ще сенс

Чарку другу догори,

Ми — герої, в нас горить,

Підемо крізь кучугури —

Шлях зимової пори.

Ми свої права качали

Романтичними ночами,

Де, Августо, локон чалий?

Геморой хиткої гри?

Ніжки в таз із кип'ятком,

Душу — в зимний льох,

Із симпотним коньяком

Вдома ми удвох,

Що нам смуток? Що нудьга?

Нам нудьга та нафіга?

Краще квашена капуста,

Під коньяк згодиться, га?

Мама стекла мила в рамі,

Дзвонять бубни за горами,

Ні — лоточникам у храмі!

Пий та тільки не ригай!!

Допиваєш? На коня!

І у ліжко — спи, дурня…

Плив на кораблі сюди,

Моя леді,

Сам я білий, кінь — блідий,

Як в легенді.

А в руці моїй коса,

Мов знамено.

Ах, створили небеса

Джентльмена…

Будуть нас плітки ловить,

Моя леді,

Я ж бо в савані, а ви —

Тільки в пледі,

Бач, обоє не цілком

При одежі.

Я скачу вже не тайком,

Узбережжям.

Ось на ґаночку нога,

Моя леді,

От вам, леді дорога,

В рай білетик,

Попрошу вас негліже

В кущі саду…

Помилився? Що, ви вже?!

Ох, досада!

Розсідлаю я коня,

Леді мила.

Я конячку підганяв:

Де ви, крила?

Зірка в небі золота.

Спокій… Тихо.

Запізнивсь. Буває так.

Це ж не лихо.

Я не знаю, який мій рядок буде зватись останнім,

На якому акорді чекати удару коси,

Королі — то це ви; я інфант, я зіпсований фантик,

Я — відлуння на сивій горі, бо це ви — голоси.

Перехрестя шляхів — як волосся сплелося на скроні,

Знати б заздалегідь, котрий крок відгукнеться бідою,

Ви — то жменька води, я — долоні, тремтячі долоні,

І долоні горять, бо опалені злою водою.

У якого колодязя вип'ю смертельну отруту,

Я не знаю, і вип'ю, й ковтка буде радісний вміст,

Сіль землі — тільки ви; я — то рута, зів'ялая рута,

Ви — мішень та стріла, я — раптовий пронизливий свист.

Від похмурих Карпат до дрімотних кордонів Равени

Доля впала під ноги — монети перейдених літ,

Кров гаряча — це ви, я — то лезом розрізані вени,

Сонце липня — це ви, а я — сонячний зайчик у склі.

День за спиною висить, мов торба, мов немічна втома,

Вкриє ніч не колючим плащем — тишиною м'якою,

Ви ж — титани, ви — велетні, я — тільки крихітна кома,

Ви — поверхня ріки, я — вечірній туман над рікою.

Та коли я впаду, кину справу, замовкну, зламаюсь,

Скінчу пісню, у тиші розтану між інших химер,

Ви — великі! Могутні! — здригнетеся, як в лихоманці:

Ось це він, ось це ми, і куди ж ми без нього тепер…

Доля шута

У фіналі проста:

Не налякає ковпак панахиду.

Тут ні меча,

Ні дзвінкого щита,

Нищити нічим, під серцем змія.

Доля шута —

Чиста дурість. І та

Не під крилом Громовержця егіди,

А під скорботною

Тінню хреста.

Глянули, бачимо: ти це і я.

Доля царя,

Як вечірня зоря —

Спалах, і темінь, і Смерть на престолі.

Мертвого штин

Зніме бурштин?

Мрець хоч в ганчіряччі, хоч у парчі.

Доля царя —

Вільний шлях корабля,

Рай, бо на все, геть на все твоя воля,

Хочеш, танцюй,

Або хочеш, лупцюй,

Якщо хтось знає про інше — мовчи.

Ката печаль —

То є посвист меча.

Не розфарбуєш ковпак, бо червоний.

Ката судьба —

Не престол, а ганьба.

Як не крути, аж ніяк не престол.

Ось і ридає

Ночами свіча,

Відповідає, без голосу дзвонить:

Що там у ката

Дрижить край плеча?

То дуля клоуна — царським перстом.