Хронос

Старець Хронос їв дітей

Без приправ, бо то пусте,

Так він з'їсть і нас з тобою,

Як усіх живих людей.

Нас ця доля не мине,

З нами книжка та кларнет,

А в додаток є надія:

Раптом Хронос відригне?

Течуть роки — від радісних ялинок

Струмком квітневим у липневий жар,

І наді мною палий лист кружляв

Не вчора й не сьогодні — в небо линув,

Ярилась хуга, сніг кругом лежав,

Палило сонце, починалась злива.

Життя! У зводнях хитре та грайливе…

Я твій клієнт, хоча дурний, на жаль.

Я часто поринав думками ввись,

Тут недослухав, там недодививсь,

Любив щодуху бігти, поспішати,

Й запізно розумію я, дурко, —

Крізь решето просипались піском

Твої пісні, дари, спокуси, жарти.

Невпевненість у завтрашньому дні —

Це почуття знайоме, бач, мені

Давно, давним-давно.

І ось наступне дно!

В якій, скажи, лежиш ти стороні?

Чи то вітер, чи то вечір,

Чи відразу все,

Січень ліг плащем на плечі,

Аж полегшало, до речі,

Більше не трясе.

Січень, дякую тобі,

Далебі.

Врахувавши закони планет

І гойдаючи свінгом кларнет,

Він не відав, дивак,

Що найперше — це так! —

Інтернет, інтернет, інтернет.

Хитає зиму — ось мінус вкрив,

Ось у плюсах,

Хитає шхуною без вітрил

Дуби в лісах,

Частіше чую беззвучний крик

У небесах.

То, мабуть, ангел обпік крило,

Бо скрізь пітьма,

Коли летіло залізне зло

В доми сторчма,

Чи з глузду вже майбуття зійшло —

Мов рій комах.

Хитає землю зі сходу на

Ніч у зірках,

Хитає доль терези війна,

Її рука

Не затремтить у бою! Вона

Геть не слабка.

Світанок змалку ліг у крові,

Світ у вогні,

Іде пристрілка — лівіш, правіш,

Ось по мені

Пройдуть косою, як по траві…

Ні, поруч.

Ні.

Хитає час за часів межу,

То віст, то пас.

Все, що побачив, я збережу.

Цей злий запас

Біди не чинить. Іще скажу:

Війна сліпа.

Й у безпросвітній тій сліпоті

Вона, війна,

Байдужа у виборі: ці чи ті.

Міцна стіна —

До спини спина, й кулак хрумтить

У всіх у нас.

Хитає серце, і кров густіш,

Візьми — віддай,

Хитають вибухи дах і стіл,

Жива вода

Рот не остудить. Ану, впустіть! —

Кричить біда.

Зриває ангел, немов тягар,

Усі печатки,

Вдихає дідько кіптяву й гар —

Ой, смачно, чадно,

Дитина в матері на руках —

Час укачати.

Засни без плачу, ріднесенька,

На мить хоча б то.

Сніг сипав білою тишею — тишком

Дальні стирав шляхи,

Світ за вікном став привабливим ліжком:

«Ми вже не дітлахи,

Ось найсвіжіша для тебе білизна, —

Світ мені говорив, —

Дядьку, життя — не твоє, чесно визнай,

Горщику, не вари!»

Я заперечував, був скандалістом,

Слово шукав просте,

І білим аркушем, свіжим і чистим,

Ліжко ставало те,

Й там, де безсмертя міцніше за камінь,

Спокою де сади,

Бігли новими рядками, рядками

Тихі сліди, сліди.

Тіль Уленшпігель говорив: «Я — ваше дзеркало!»

Вони дивилися — хто гримав, хто потів.

«Я — ваш смартфон, — ось що скажу я в простоті, —

Я — ваш екран, де ви з розпатланими нервами

Юрбою лізете у той чи інший чат!»

Сказав.

Прислухався.

Допоки ще мовчать.

Із друзями в розлуці

Їм хліб гіркий чужини

І п'ю гірке вино

З чужої горобини.

А під моїм вікном

Буянять хунвейбіни,

Стрибають у пилюці,

Гострять свої ножі,

Хоч байдуже воно.

Самотність — то кіно,

Яке один дивлюся.

Гусак летить, кричить

Під хмарами вночі.

Куди, куди він втік, високий стиль?

Якого друг мій берега пустився?

Напевне, він на мене розлютився,

Самотнього гуляти відпустив.

Я не в пошані, стилю, у тебе,

Я не вином — калюжею розлився,

Богиня божевілля, люта Ліса

Мене у жменю жужмом загребе.

Ні, я тебе знайшов! У злій зимі,

Коли ракети місто пресували,

Високий стиль, союзник давній мій,

Ховався у холодному підвалі

Й чекав відбою, і відбій давали,

Й ми разом повертались у пітьмі.