Золотий верлібр

Тьмяніє з роками співучий меч, тьмяніє дзеркальність рядків,

Лягає пластами на сталь і слова сувора пилюка шляхів,

По небу хмари ордою повзуть, а блискавки геть нема,

Й не знаєш сам, чекати чи як, бо блискавок час відгорів.

Пірнаєш у піхви, в пітьму та спокій, а зовні хоч джин ярись,

Та й спиш без турбот, наче кіт у теплі, забувсь, мов родина сурків.

Душі горіння! — коли? Давно… Виблискував меч! — коли?

«Спи», — каже на вухо нещадний жереб. Сміється: «Хоч сто років!»

Гучною був піснею для співака, був радістю для сміливця,

Вогнем танцював, серебром брязчав, палив світ з обох боків,

Вже відтанцював, відпалив, замовк, не радую, не брязчу,

Весільна випита чаша до дна, на тризні нема пирогів.

О, де рука, що оголить мене, пробудить клинок від сну?

О, де вуста, що пригублять слова — червоне вино гріхів?

Великий бійцю, руківʼя здави і сталлю рубай небосхил,

Великий творцю, ти розчин зміси — ось кельня во віки віків!

Я й дружина вечорами

Психоаналітики,

Випиваємо сто грамів,

Судячи політику,

Лупимо ми кожен раз

Смертного-безсмертного,

Це для нервів — та й гаразд!

І для серця — та й гаразд!

І для щастя — та й гаразд,

Щастячка сімейного!

Заборонимо все, що завгодно — паперу

Нам для вироків вистачить. Місяць? Химера!

Розстріляємо Місяць і в небо ні оком…

Непогана ідея, куди там Гомеру!

Вмію в розміри, вмію й у рими,

Дай вам жорна Господь з цього млина,

Як фрегат, огинаючи рифи,

Корабель, що обходить мілини.

Та буває, тремчу від наснаги,

Якщо бачу такого, хто вміє —

До прозріння, до болю, до спраги,

Вище щогл моїх стрілами мітить.

Вище щогл, у небесні покої,

В ті моря, де не був я ніколи.

Так, були й радості

З прикростями навпіл,

Зміряний радіус,

Коло від зла навкіл,

Крейдяна лінія

Згорнута у пращу,

Час, присоли мене,

Друзів, мов хліб, пригощу.

Так, були й прикрощі

З радостями навпіл,

Скоро, бо вік тріщить,

Встану, покину стіл,

Ось теплі валянки,

Снігу хрумтливий злам,

Час, наливай мене

В чарочки дружнього скла.

Різностей, роздумів,

Всякостей — вал навкруги,

Сплячого розуму

Монстри мели навздогін,

Яблуні, жимолость,

Дощ над провулком рясний,

Час, розкажи мене,

Як анекдот несмішний.

Треба жити — в руїні, на фронті, в тилу,

Треба лупати скелю цю, скелю цю злу,

Щоб із часом побачити, як із розломів

Квіт ясний проростає крізь чорну золу.

Візьму, що дали.

Заберу, скільки зможу.

Мій шлях, мій вибір.

Мова глохне та глохне, хоча і не зовсім,

Стиль мій сохне та сохне, хоча і не зовсім,

Зміни ці зрозумів я, прийняв і погодивсь,

Серцемлієпотроху, хоча і не зовсім.

Мій дзен вже сивий,

Мій дзен потроху рипить,

Але ще міцний.

Коли тебе примусять обирати,

У чорно-білі втиснувши поради,

Не вибирай.

Можливість орден взяти,

Нагода найчудовіша вмирати

За це та інше,

Право рать підняти,

З мерцями разом вийти на паради,

Вінець із терну, насолоди аду —

Все порох.

Тлін.

Все — піна через край.

Як змусять вибирати — чуєш, брате,

Не вибирай.

Змалку вчився кохати та й зараз ще вчусь,

Був брюнетом, став лисим, і далі товчу

Це життя, мов кріпак, тільки любляче серце

Буде вчитись, аж поки я не замовчу.

Раніш ховався

В роботу. Тепер вдягнув

Її, мов панцир.

А подій із життя мого вистачить на

Десять термінів: злами імперій, війна,

Похоронки, фінансові прірви.

Втім, ці жалоби зводять усе нанівець,

Дід мій мав за життя — та нехай йому грець! —

Не дорогу, а ями та вирви.

В побут прадіда якось вписався погром,

Революція, голод, дім догори дном,

Дві війни одна одну жували,

Був мірошником — млин відгорів у вогні,

У прапрадіда справи в такому ж лайні,

Інші теж не в раях проживали.

Втім, не з того я, братчики, боку зайшов,

Адже в прадіда вдача була — ну то й шо?

Народивсь, обзавівся сім'єю,

Мав дітей — цих запишемо, інші в умі,

Мав і млин, хоча міг би куняти в тюрмі,

За життя був орлом, не свинею.

Дід з бабусею жили — дай Б-г вам таке,

А мій батько встиг музам накрити бенкет,

Ще й мене, оглоєда, зварганити,

Ну і я потрудився, рішучий-бо муж,

І на полі родини, й на нивах у муз,

Час онуку настав ураганити.

Встало сонце сьогодні, — гей, друже, ціни! —

Кукувала зозуля в лісах восени,

Рахував я, та збився з рахунку,

А життя — як монетка, чи пан, чи пропав,

Вчора втратив, сьогодні узяв і придбав,

Янгол з чортом міняються хутко.

Якщо доказ останній тупих королів

Рве на клапті дерюгу військових полів —

Мине час, і зростеться дерюга,

Та проб'ються крізь мерзлий засмучений ґрунт

Тихі паростки, начебто тисячі рук,

Їм начхати на ту Калі-Югу.

Вони сидять на дивані, мамо,

Їдять ракети та п'ють напалм,

Ковдрами дітей вкривають, мамо,

Їдять ракети та п'ють напалм,

Не все однозначно, кажуть вони, мамо,

Ще питання, хто на кого напав.

А десь із м'ясом вилітає рама,

Бризкає гостра скляна крупа.

Вони п'ють чай із сухарями, мамо,

П'ють з артобстрілом і вибухами БК,

Вони п'ють чай у Телеграмі, мамо,

Й складки жиру на їхніх боках,

Можемо повторити, вони кажуть, мамо,

Історія любить бекап.

А десь учорашніми фраєрами

Пишеться абетка для мертвяка.

Вони цілують немовлят, мамо,

Цілують танки й стволи арти,

Губам їх не дано промовляти, мамо,

Куди не глянеш, скрізь їхні роти.

Їх бог — Білят, всемогутній Білят, мамо,

Він вставив штекер у їхні порти.

А десь — головне, що не тут, — яма,

Й в тій ямі люди, а не кроти.

Вони сидять на дивані, мамо,

Й вірять, що планета — великий диван,

Вони живуть поряд з нами, мамо,

Й кажуть: «Це все заради вас!»

Їм мало гострих відчуттів, мало,

Вони диван-ліжко йдуть купувать.

І тут снаряд прилітає прямо

В м'які ваші меблі, такі от дива.

Блудний син повернувся до дому батьків,

Озирнувся — довкола ж Содом, козаки!

Блудний брат, блудний сват, блудний тато, сусіди…

Ледве втік — слався, Боже, на віки віків!

Гей, психологу, як я, навіщо і хто?

Всі неврози-психози склади в решето

Та просій, відокрем херувіма від чорта!

— Бач, ти клоун, — сказали мені, — в шапіто.