Балада втоми

Він присів на камінь відпочити трішки,

Полонених повз нього ведуть крізь степ,

Він сидить, не встане, ще й гикає смішно —

В горлі шкряба, неначе там пір'я росте.

Огляда полон він, втупив тяжкий погляд,

А вони все бредуть, і бредуть, і бредуть,

Ноги як колоди, страх пасе їх поруч,

Стереже — може, раптом цю здобич вкрадуть?

Бог війни Аресе,

В чому інтерес твій?

Епізод оцей рядовий.

З ким тут зараз битись,

На кого дивитись?

Плечі мов вантаж придавив.

Він присів на камінь, погляд його — скалка,

Гострий-гострий рибальський міцний гачок.

Десь там квіти дамі, а панам — віскарик,

Це життя, у житті він ніхто й ніщо.

Смерть? І там ніщо він. Смерть — то вічний спокій,

Пам'ять — попіл, і тиша, і ніч сумна.

Лик від гару чорний, зуб передній сколотий,

Він — утома та лють, він увесь — війна.

Бог війни Аресе,

А нащо ж воскрес ти,

Задля чого з міфу повстав?

Ти для них чужинець,

Часом одержимий,

Бронза, подивися — скрізь сталь.

Він присів на камінь, мов у тому фільмі,

Он медичка до нього, вони самі:

— Як ти, Еніалію?

— Так собі, Афіно.

І вона вже відходить, зника в пітьмі.

А над ними небо, там небесний батько,

Може, Зевс, чи не Зевс, та хай буде Зевс,

Ні до біса нерви, ще й злий, як собака,

І не чутно в грозі, що там батько верзе.

Бог війни Аресе,

Що тобі до стресу?

Ти такого й слова не знав.

Бачиш, танк — зола,

Міст — руїна зла,

Як тобі новітня війна?

Не сперечайся щодо етики

З поетами.

«Але чому?» — скричать поетики.

Саме тому.

Добрий ранок, каже травма,

Бачу, ти не радий,

Інші — то суцільна радість…

Гей, дегенерате!

Що ти вариш, як той борщик,

Пишеш на ходу?

Ти набрид мені, небоже,

Мабуть, я піду.

Пливу з нізвідки прямо в нікуди,

За течією, потім вигрібаю,

Пишу сонет, за ним пишу рубаю,

А може, і рубай. Потік води

Несе, як прищ на носі, цю красу,

А я все нісенітницю несу.

Війна поводиться з часом,

Як господарка з тістом:

То скрутить у тугий джгут,

То розкатає тонким шаром,

Гострим ножем поріже на локшину

І кине в крутий окріп.

Локшинки танцюють, танцюють, танцюють,

Крутяться, варяться,

Чекають, коли їх відкинуть на друшляк,

Розкладуть по тарілках

І подадуть до столу,

Поливши густо-червоним соусом.

Війна завжди пересолює,

Кажуть, так буває, коли кухар закоханий,

Але це не наш випадок.

Час поводиться з війною,

Як господар із собакою:

Виводить гуляти двічі на день,

Два рази на рік,

Два рази на століття,

Це вже як вийде.

То командує «Поруч!»,

То спускає з повідця,

Дозволяючи пустувати на волі,

Навіть якщо поряд грають діти.

Війна жере лайно,

Виконує команду «фас!»,

Хоча господар мовчить

І навіть дивиться в інший бік,

Війна гарчить, вишкіряє зуби, гублячи піну,

Кидається на людей і котів,

На інших собак,

На власну тінь,

А потім, нагулявшись, іде додому.

«Який гарний пес! — захоплюються всі. —

Чи можна погладити? Він не кусається?»

Хазяїн усміхається.

Він завжди усміхається і ніколи не відповідає.

Будь-які порівняння та метафори,

Художні образи

І інший дрібʼязок,

Потрапивши під обстріл,

Висихають, тріскаються

І розсипаються прахом.

Втім, це теж художній образ,

Прах до праху.

Скаржиться, бач, смерть:

— Що ж я, мов та дурка,

Все ходжу з косою, Чингачгуча скво?

Он у танка, гляньте, яке є дуло!

Ой, пробачте, ствол.

А ракети, бомби! Не в тім'я биті!

Стукає у тім'я воєнна лють.

Ви тут один одного без мене вбийте,

Я піду посплю.

І я бачу, як вони бредуть,

А Чумацький шлях гостріш за ніж,

Третій у десятому ряду

Вниз махає: не сумуй, облиш!

Був я з ним знайомий, чи не був,

Не згадаю вже, біда, забув,

Шлях мій загострився теж, але

На землі я. Це ж не буде зле?

Допишу, скінчуся, переймусь,

Помахаю іншому комусь.

Коли він пішов, він не знав ще, куди,

Та серцем повірив: нема там біди,

Там луки з лінивими кіньми,

А трави густі та спокійні,

Вони цілий рік зеленіють без змін,

І стогне під піною квітів жасмин,

І хтось, променисто-крилатий,

Там грає на арфі сонати.

І вторить арфісту небесний оркестр,

І музику вітер розносить навхрест,

І все, що лишилось на світі,

То арфа, цвітіння та вітер.

А може, там дзвонять мечі у броню,

Під вечір бенкет, тільки м'ясо в меню,

І пива хмільного кружляння,

І знову, як ранок, змагання.

Сокира та щит, і на вічні віки,

Гра воїнів справжніх, гра чоловіків,

І тільки замовкне дзвін сталі —

Мерці до бенкету повстануть.

А може, співають птахи на гілках,

І кубок вина плюскотить у руках,

І хміль виноградного грона

Не відає про заборону.

І діви прекрасні ведуть хоровод,

Кохання палке закипа біля вод,

Довічна солодка та битва,

Довічні тих гурій обійми.

Чи там порожнеча, великий кордон,

Царює ніщо без турбот-забобон,

Ніякий вогонь не палає,

Лиш спокій та ніч Гімалаїв,

Той спокій усе огорнув навкруги,

Річною блакиттю між двох берегів,

І котяться хвиль каравани

Пустелею мами-нірвани.

А може…

Та тріснуло небо по шву,

Він ліг на траву та й подумав: «Живу.

Чого я рішив: помираю?

Якого мені треба раю?»

Несли його потім, рипіла трава,

І хтось — «Врятували!» — телефонував,

Багато, бач, втрачено крові,

А так хай живе на здоров'я.