Вузлик на пам'ять

На згадку вузлик зав'яжи,

Ще й другий, третій зав'яжи,

Занадто вузликів — скажи! —

В нас, милий хлопче, не буває.

Бо білий світ — він вузол теж,

Залитий кров'ю він без меж,

Не до смаку тобі? Авжеж!

Що зробиш, іншого немає.

Світ чудовий і новий

Розкриває нам обійми

Із ракетами-людьми,

Диво-бомбами-людьми.

Каїн з Авелем? Не бійтесь!

Грай симфонію, трембіто,

Третя цифра, з ноти «мі»,

Хор за ґратами тюрми.

Починаймо «Оду радості»,

Місто будемо всю ніч трясти!

Диригенти глуховаті,

Най могила вам — скловата!

Добрий ранок, дивний світ,

Все вщент нищимо і зносим,

Смерть — отим, а тим — доноси,

«Що, бомблять? То дихай носом!»  —

Пишуть з вілли в Сан-Ремі.

Тут на співчуття ліміт,

Славу пращурів страмить

Той, хто знає слово «нонсенс».

Опоненту вирвем лівер ми

«Іскандерами»- «Калібрами»!

Кажуть, що одна планета нам?

То проблема опонентова!

Світе дивний, слався в ЗМІ!

Слався залпами гармати!

На незручності багатий

Перехід від «мі-мі-мі»

І до бомби — ось гримить!

Та нехай, що ж ми, не люди?

Випнемо за бомбу груди,

Грізно встанемо грудьми.

Голова лежить на блюді,

Саломіє, ось, прийми.

Теноре, співай-но дискантом!

Наче кошенят, нас тискають,

А натискаються досита,

Так утоплять для відосику.

Швидше публікуй, YouTube,

Кліп новий про свіжий труп!

Не сходи з щоки, рум'янцю,

Посмішко, не кидай губ!

Життя — то відродження, так, неодмінне відродження,

Любов, милосердя, взаємність, незручне положення

Нахабного фюрера, білий жасмін над воронкою,

Ридання сім'ї над принесеною похоронкою.

Життя наше вічне, це так, бо життя не кінчається,

І грішне, і зле, й безтурботне, хоча б не на часі нам,

Нервове, зруйноване, п'яне, та навіть убите,

По шляпку загостреним цвяхом у землю забите.

Коли мертвечиною тхне від рум'яного виродка,

Я знаю, як води несе через вирви й рови ріка,

Як граються діти, як сонце і дощ зустрічаються,

Життя — то відродження, так, бо життя не кінчається!

День був багровим і лунали вигуки,

Виносили нічні пожежі вироки,

Хтось реготав: «То добре, дуже добре!»

Іще кричав: «Хай буде світло вибухів!»

Над тілом сина кам’янів отець,

Руїнами відлякував дворець,

А хтось ревів: «Хай буде світло вибухів!»

И реготав: це, мабуть, я — Творець?

Ось хмари вже підсвічені вогнем,

Ось час шаленим біситься конем,

А ось регоче хтось: «І день четвертий,

І сто четвертий, тобто день за днем!»

Під регіт цей в новітньому аду,

В зруйнованому райському саду

Тягнувсь до неба паросток зелений.

То яблуня? Та ні, майбутній дуб.

Ми тебе не просто вб'ємо, мені кажуть вони,

Ми поясним тобі усі приводи вбивств споконвіку,

Підведемо фундамент; заспокойся і будь чоловіком,

Ось тобі аргументи: візьми, обійми, пригорни.

Не кілок з осини, не дикий мор —

Правильно вб'ємо.

Ми тебе не просто вб'ємо, вони кажуть мені,

Ми по нотах розпишем, за що і чому і так далі,

Й заб'ємо всі факти, як забивають палі

В землю в місяці лютому, не навесні.

Зберемо фактаж, хай біжить само,

Потім вже вб'ємо.

Ми тебе не просто вб'ємо, мені кажуть вони,

Просто так не можна, ми все ж таки гуманісти,

Гріх і кару зв'яжемо так, як дівчата намиста,

Ти прислухайся: гарно дзвенить!

Ось тобі копійка, а ось п’ятак,

Лише потім, так.

Ми тебе вб'ємо, але не просто так, брате,

Чого ж ти не радий, чому не прощаєш нас?

Це що таке, га? Цегляна стіна?

А нащо ти даєш команду «Ставай!»?

Нащо нам ставати?

І стрільці піднімають рушниці? Не треба!  Не на…

О, зірка впала. Загадай бажання,

Їй до прильоту сорок шість секунд.

Проси ще день життя, пиши в рядку

Малих, старих, цивільного, сержанта,

Усіх. Я час засік, давай, братку.

Бажай бистріше, час іде, на жаль,

Так, щоби марно губи не жувати.

Все, час весь вийшов. Припиняй бажати.

І щоночі чи сім, чи то десять ракет,

Смерть дарує небіжчикам пишний букет,

У мережах кричать: «Zамечательно! Браво!»

Хтось рогатий сміється: «Чудовий бенкет!»

Доноси — справа благородна:

Плакати, вчинки, імена.

Коли іде війна народна…

Агов, хто тут сказав «війна»?

Місто розливалося водою:

Скверами, будинками, шляхами.

«Нащо нас вони вбивають, мамо?»

Нас не вб'ють. Не бійся. Чесно, доню.

Небо у дірках, як уві сні,

Дзвоном захлиналися трамваї.

«А для чого нас вони вбивають?»

Нас не вб'ють. Нізащо. Вір мені.

Схрипли пси, налякані до біса,

Дим стояв стовпом, буяла лють.

«Мамо, нас, мені здається, вб'ють…»

Ні, не вб'ють. Подавляться. Не бійся.

Місто розливалося водою,

Слухало, підспівувало в такт:

Нас не вб'ють. Нізащо. Смерть — то морок.

Нас не вб'ють. Сьогодні що? Вівторок?

Завтра день почнеться середою.

Це вже точно. Так і буде. Так.

Приходять злодії, крадуть мій вільний час,

Ще й хочуть, щоб я з ними сперечавсь,

Коментував, давав їм пруфи, лінки…

Ні, ліньки. Зовсім. Я ж не дитинча!

Ви знаєте, так, звісно, все ви знаєте,

І щиро забажали: «Дайте два!»

Під прапором ходили по кімнаті ви,

Знервовано шукаючи слова.

Як жити вчили, особистим досвідом

Ділилися; образливо дзижчав

Ваш голос: ви експерт, ви геній дослідів…

А я мовчав.

Ви зважили, так, звісно, все ви зважили,

Для рейтингу я — хлопчик для биття,

Мене ви звинуватили, підсмажили,

Ще й зрада (ось і кодекс, і стаття!),

Тут трохи донесли, тут мозок винесли,

Тут кат мене рубає вже з плеча,

Тут зло зірвали — шлях до пекла вимостить…

А я мовчав.

Ви вставили мені, ви, звісно, вставили,

Аргументовано, як пуп землі,

Побачив кожний: зроблені зі сталі ви,

А я козел, ніхто і, взагалі,

Із дамами не дуже обдарований,

Й на цвинтарі моїм обісцян куст…

А я, негідник, замість виправдовувань —

Ні пари з вуст.

Крик півня славить матінку-зорю,

Я півника за крик цей не корю,

Він каже: «Ми живі ще! Знову ранок!

На зло війні й ворожому царю!»

Це ось рейки залізничні, з них їжак міцніший втричі,

Танк ворожий хай стовбичить перед їжаком,

Це дорога в блиску сталі, перекрита блок-постами;

Так, втомились, ніч не спали, не біжи, хвалько.

Он старі бредуть під арку, де дають гуманітарку,

Знають: скоро буде жарко, ще й назад зумій

Повернутися без нервів: «Рівко, ти бери консерви.

Що за літо! Стигне серце. Боже, Боже мій!»

Школярам вже час за парту; де та парта? — біля парку

Розбомбили школу, падли, вигоріла вся.

Дім, як шкіра леопарда, плями від вогню — он спальня,

А тепер бетон і палі. Гріх дивитися.

Вечоріє. Небо — глина, комендантська йде година,

Зірку рев сирен зупинить, зірка упаде

На будинок чи на землю, як чудовисько стозевне.

Монстр жере будинки, зелень; не питайте, де.

Втім, це все ще тільки буде — дим, вогонь, загиблі люди,

Коні сонця ржуть від люті. Сонце, не спіши!

Дай пройтися тихим садом, не лякай майбутнім адом,

Потім хай зірки хоч градом! Спокій дай душі.

П'ють солдати Кока-колу, їм би пива для приколу,

Та не можна. В битій школі ладять дві стіни,

Комунальники копають, он бульдозер висипає

Купи ґрунту. Сильно парить, як і до війни.

До війни? І тут уява, що одразу забуяла,

Вгамувалась: мирних явищ в пам'яті нема.

Світ замкнувся темним льохом, то відльотом, то прильотом,

День минулий — мерзлим льодом, день новий — тюрма.

До війни — яка ж це малість, а на цьому все зламалось,

В ніч сиреною проймаюсь, поруч телефон,

Та нехай, іще не вечір, хоч і вечір. Буде легше.

Сутінки лягли на плечі, важать десять тонн.

В питанні чутно, чи потрібна відповідь.

Якщо потрібна, наче миша тій сові,

Мовчи, не перетворюйся на жертву,

Дивись, гуляє вітер у густій траві.

Навчивсь не відповідати,

Язик посадив за ґрати,

Мовчу — і велике диво:

У зародку вмерли чати.

Не б'ю при кожній нагоді.

Лайно? Обійшов, та й годі!

Інакше і тхне від тебе,

І вірші дурні виходять.

Буває, що зрадить серце,

Кричиш, хоч немає сенсу,

Та рухаєшся, куди треба,

Й рум'янець є попри все це.