Острiв сирен

«Це острів сирен. Жени човен свій геть, Одіссею!

Інакше почуєш, зітхнеш, підпливеш — і усе…»

Прокинувся. Чую тревогу. Горланять сирени.

Подібна душа горобцю, лихоманка трясе.

Холодно влітку, мов кригою миють, крикнув би вголос, та звуки німіють,

Ложкою меду в бочці помиїв тонуть і гинуть слова,

Прахом залізо, пряме окривіє, насип осінніми зливами змиє,

Світ пожирається дикою міллю, міль промовля: «Дайте два!»

Час прокрутили на фарш у кунсткамері, пекла бруківка — то благосні наміри,

Ось до кобил женуть сивого мерина; хто божевільний — мудрець,

Вірша рядки — то є кулі суцільні, випили, брякнули, стрільнули, вцілили,

Учні сенсея, як зграя, обсіли, хай ім, безжалісним, грець!

Падають бомби, руйнуються принципи, тут головне — виглядати, мля, принцами,

В юні роки цілував ручку жінці я — знайдуть, розкрутять, як млин:

Жінка не та, я не той, а лобзання — просто, бач, у непристойність сповзання,

Брате, чекаємо на покаяння, термін — п'ятнадцять хвилин.

Чи ти живий, чи помер ти — все супер, все почуття з'їсть, яке зветься гумор,

Сутінки світу — немирні по суті, тхір наведе вовчий лоск,

Кожен чиряк закипає воронкою, кожен дзвінок віддає похоронкою,

А на руїнах, отут, під сосонкою, був продуктовий кіоск.

Примхи у вічності ріжуть краями, звіри навчають людей рити ями:

«Будете, — кажуть, — живими мерцями. Це ж, мабуть, вище, ніж звір?»

Вище, звичайно, і рух суто правильний, так доростемо ми і до диявола,

Стиснемо яблуню райську по-справжньому; жало блищить: «Мені вір!»

Тут і підкажемо Євам з Адамами стати Адольфами, стати Саддамами,

Вчора були королями та дамами, нині вже вийшли в тузи.

Стіл затрусивсь. Б’ють і бубни, і черви — вибухи рвуть забудови і нерви,

Фенріра-вовка приваблять консерви, вивалив Фенрір язик.

У лексикона великі новації — ось під артою мирняк на локації,

Бачиш, як грона душисті акації тонуть у сивим диму?

Мова нова грізно брязкає траками, ломить зеленкою, гупає страхами,

Місто спотворює рвами, бараками — ні, не сприйму, не сприйму.

Горлом німим, ротом рваним, як рана, я навздогін домовин каравану

Хрипом давлюся, і лазні криваві піною скрізь повстають,

Слово старе, як нове, мене кличе, хоч несучасне, але пересічне,

Боже, нехай зберігається вічно! Жити йому у раю.

Ось це, мій товаришу, вождь,

Ось це, мій товаришу, воша,

І перший для нас — немов радісний дощ,

А друга — не дуже хороша.

Ти вошу дави та люби вождя,

І не переплутай — живцем з'їдять.

На цвинтарі вибухи. Бомби шматують хрести.

Небіжчиків шепіт: «Ну, як ти? Нормально. А ти?

Та нам іще добре, ми мертві. Ось як там живі?»

І стиснуті зуби у черепа до німоти.

Нелюд впевнений в тім, що він точно людина,

Знає слово «любов» (…на!) й «життя» (…та вже йди на!..),

Не спинаючись, нелюд слова вимовляє,

А що лють в кожнім слові, так він не дитина!

Було, й загуло, й не залишить слідів

Оте, яке нині гримить,

А вічний, до речі, лиш дурник один,

Який уздовж скверу іде між годин

Й бурмоче під ніс: «До-ре-ми!»

 Розлом, катастрофа та вивих епох

 Вселенський, і дибки земля,

 А дурник іде, і розлом йому пох,

 Йому важливіш: «До-мі-ля…»

 Пожежі, ракети, глухий всюди кут,

 Земля до небес вироста,

 А він просто гілкою, ще й на піску,

 Малює собі нотний стан.

Господь милосердний! Хоч з неба злети,

А вийми та дай нам дива,

Бо дурнику треба до коди дійти,

Ще й партія скрипки нова.

До скверу злетить тоді янголів рій,

Всі разом, від «а» і до «бе»:

Ось арфи, ось труби, ось дурник старий

Оркестрами славить Тебе.

Стисни зуби, стисни кулаки,

Можеш тільки це? Зроби хоч це.

Дим над містом, дим уздовж ріки,

Літо, як спотворене лице,

Наробили лиха мудаки.

Глине сквери й школи саранча,

Янгол без вагань зрива печатку,

Пишуть десь: «Була військова ча…»

Вірить хтось: «Отож! Військова ча…»

Янгол плаче, а ракети мчать,

Вибирає смерть, з кого почати.

Хто до раю, черг туди нема,

Встав біля воріт — одразу ж перший.

Диму над руїнами чортма,

І тепер хоч по воді йди пішки,

Хоч з хреста кричи: «Отець! Та де ж ти?»

У гитар кілки, неначе ріжки,

Віра нині — лінія пряма.

Над дитиною мовчать старі.

Сльози і прокльони? Лише плеєр

Кришить музам хлібець вздовж алеї,

В чорнім парку, мов на цвинтарі,

Сипле, сипле нотами з руки,

Пише незакінчені рядки,

Як дурний, продовжує концерт.

Стисни зуби, стисни кулаки,

Можеш тільки це? Зроби хоч це.

Біда чи радість, все одно: рука в руці.

Ми не з'ясовували, хто тут молодці,

Але якщо круті нам випадали сходи,

Ми йшли пліч-о-пліч по прольотах сходів цих.

Війна — останній козир людожера.

Коли сусід твій має трошки жиру,

Негайно увірвись в сусідський двір:

Сусід — лайно, звірюка він скажена!

Майстри апгрейдити минуле, майстри в майбутнє поринати —

Ті ж самі профілі та фаси, ті ж самі навіть імена.

Кричать: сюди давайте нумо, до меду будемо пірнати,

Життя покрутим на ковбаси, і хоч там мир, а хоч війна!

Ой, ми ковтаємо, аж плачемо, вже й мед із горла валить піною,

Ой, вчора не по-учорашньому, ой, а те завтра прийде? — ні.

Осою у бурштин потрапили, немає з ким ділитись співами,

Про що той спів, геть позабули ми, несправжні, мабуть, ті пісні.

Минулий день, майбутня ніченька, майстри працюють з вами, бідними,

Ой, ріжуть, пилять, перекроюють, розвіють на лихих вітрах,

Дістануть пряник з потойбіченька, нові турботи на обід дадуть,

А що ж бо ми? Ми запевняємо: «Усе гаразд! Майстрам ура!»

І як нам майстру не повірити, ой, працьовитому-рукастому,

Рятівникові як не вірити, не дати віри брехуну?

Ми ж не тузи, не дами — сироти, і живемо, як у тій казці ми,

Під наглядом вождя-керманича йдемо в щасливу далину.

Коли поети гинуть на війні,

То гинуть не поети, а солдати.

Ось він лежить: затихлий, бородатий,

Безсмертні вірші, а солдати ні.

Коли скрипаль в шпиталю без руки,

Безруким став сержант, сержант та й годі.

Пораненого нам безмежно шкода,

А фуга що? А фуга на віки.

Мистецтво вічне. Музика свята,

Поема в бескінечну вічність лине,

І я не знаю, чому правда та

Не втішує мене ні на краплину.